Ирина Потанина - Білявки мого чоловіка:

«Стривай! — швидко заговорив у мене всередині Здоровий Глузд, — коли те, що у вікні — сон, то де ж тоді, питається, справжній Жорик?»

Не розплющуючи очей, я ще раз помацала рукою по другій половині ліжка. Це вже занадто! З такими викривленнями реальності я була категорично не згодна. Вдруге підходила до вікна вже цілком свідомо. Зрештою, краще знати жахливу правду, аніж втішатися бридкою брехнею… За вікном практично нічого не змінилося. Вільною рукою Жорик набирав чийсь номер на мобільному телефоні. Я автоматично відреагувала на дзвоник, схопила свого мобільніша.

— Ну? Катерино? — обурено промовив мені у вухо Георгій. — Ти вийдеш, щоб мені допомогти, чи я так стоятиму до світанку?

— А тобі ще й допомога потрібна?! — навіть не знаючи, з чого саме почати скандал і чи починати його взагалі, нерозумно поцікавилась я. — Сам уже не в змозі впоратися?

— Звичайно, потрібна допомога, — незворушно погодився чоловік, який був, зважаючи на красномовність, у доволі піднесеному настрої. — На те ми й родина, щоб усі труднощі ділити навпіл. Взаємодопомога, так би мовити…

— Я б воліла ділити навпіл щось приємніше, — остаточно прокидаючись, пробурчала я. — Знаєш, якщо ти негайно не поясниш мені, що відбувається… Що там ти збираєшся робити й таке інше… Загалом, ризикуєш, що я зрозумію тебе неправильно…

Усе це я говорила вже на ходу, похапцем застрибуючи в джинси й накидаючи куртку. Бурчання бурчанням, але тут навіть найдурнішому з усіх моїх внутрішніх «Я» зрозуміло — сталося щось серйозне, слід зібратися та включитись у роботу з усунення неприємностей.

Ось! Оце якраз найбільше й обурювало. Ми ж у відпустці! Ми ж домовлялися ні в що не втручатися і не дозволяти ніякій роботі навалюватися на нас! Георгій, як завжди, не всидів на місці. Думка про те, що гармонійний дачний спокій відтепер буде тільки в спогадах, мені зовсім не припала до смаку.

Перед тим, як вийти, я навіщось глянула в дзеркало та ретельно зачесалася. М-да, в порівнянні з білявкою, що красувалася за вікном, я, сонна, вочевидь програвала…

Я вилаяла себе за дурнуваті думки, взяла з вішака свій осінній плащ, щоб прикрити сором білявки, й скотилася сходами.

У цілковитому мовчанні ми затягли гостю, що була в стані глибокої непритомності, в дім, а за нею — і величезну валізу, котра стояла досі в Георгія біля ніг. Важили обидві — й панянка, і валіза — приблизно однаково. Я, звичайно, завважила за краще вдати, що для мене обидві непідйомні. Бракувало ще, щоб я підкреслювала тендітність сторонніх білявок!

Жорик дбайливо вклав обидві знахідки на диван у вітальні. Я ще й досі не могла дібрати слів.

— Здорово, що ти прокинулася і так вчасно виглянула у вікно. Дуже мене виручила, — ніби нічого й не сталося, повідомив чоловік. — Я б і сам, звичайно, впорався. Але зі значно більшою втратою часу. Я її вже годину тягну.

Чомусь жалібний Жориків тон не викликав у мене анінайменшого жалю.

— Де й навіщо ти ії вкрав?! Хто дав тобі право тягати по нічному селищу сторонніх жінок?! — сформулювала я нарешті свій праведний гнів.

Жорик пирхнув, відповів презирливим поглядом, очевидячки звинувачуючи мене в тугодумстві.

— Скажи, будь ласка, а що б ти робила на моєму місці?! — багатозначно поцікавився він.

Цього разу в розумових здібностях своєї половини засумнівалась я.

— Застрелилася б! — була моя відповідь.

Огризнулася й відразу відчула болючий укол Сумління. Зрештою, наскільки б підозріло гарненькою не була білявка, вона поза сумнівом потребувала допомоги… Скільки разів я обіцяла сама собі навчитися нарешті лагідності та сумирності. Скільки збиралася спокійно ставитися до Жорикового невміння по-людськи пояснювати, що відбувається, і до його вражаючої здатності перетворюватися на співучасника будь-яких неприємностей у радіусі десятка кілометрів від нас.

— Ти того… Вибач, що я лаюся, — почала кволо, — ніяк не можу звикнути до твоєї манери ні з ким, крім себе, не рахуватися…

— Та ні, — Жорик, який зібрався був уже образитись на мій брутальний тон, видно, теж згадав, що обіцяв виправитися та спокійно ставитись до моєї запальності, — це ти вибач. Я сам винен. Ніколи нічого не поясню до пуття… Все чекаю, поки ти порозумнішаєш і сама щось тямити почнеш…

Я глухо загарчала у відповідь на таку низьку оцінку моєї кмітливості. Білявка раптом застогнала.

— Зараз, зараз! — хором відмахнулися від неї ми з Жориком, і далі розпливаючись одне перед одним у в'їдливих вибаченнях.