Ирина Потанина - Білявки мого чоловіка:

— Що, невже всі? — захоплено запитувала білявка, по-мальвінячому спліскуючи руками.

— Усі! — трагічним шепотом заявляв Артем. — Усі, типу, дівчата рано чи пізно полишають мене. Я жахлива особистість… Це, типу, карма. Іронія долі.

Ну звичайно, чим ще Тимко міг намагатися звабити юну леді, як не розповіддю про свої комічні любовні невдачі. Щодо заморочування осіб протилежної статі в нашого невгамовного сусіда давно була перевірена методика. Він грав на почутті протиріччя (мовляв, а я ось не така, як усі) та споконвічних жіночих інстинктивних жалощах до скривдженого, які й штовхнули у вдавано невпевнені Артемові обійми вже не одну самовіддану жертву.

— Ось наприклад, — Тимко вже був у запалі й перебивати його зараз видавалося блюзнірством, — проводжаю це я, типу, одну дівчину додому. Юлькою її звали. Втім, і досі звуть, напевне. Типу, тиждень уже додому проводжаю, а вона на чай так ні разу й не запросила! Дивимося, а прямо біля Юльчиних дверей хулігани з під’їзду, типу, гидоту видряпали. Ну там «Юля дурепа», і все таке… Правдиві хулігани трапилися, як потім з’ясувалось.

Тимко на мить затнувся, міркуючи, що ж брехати далі.

— Типу, — сміючись, підказала оповідачеві білявка. Зважаючи на все, їй було вже значно краще. Ніяких ознак кволості в її голосі не було.

— Що? — не зрозумів Артем, далі допетрав, що гостя не з дурненьких, і відразу перемкнувся на іронічний лад. — А, ну так. Типу, з’ясувалося. Не в тім сіль! Отож, Юлька мені візьми та й заяви: «Зафарбуй, Артеме, цей напис. Раз ти за мною ходиш, то репутацію мою підтримувати повинен». Це я за нею ходжу? Це я, типу, повинен? Та ще тоном таким сказонула… Наказовим, типу. А сама дверима ляснула і вся така з себе невдоволена додому плакати втекла.

— Ну а ти?

— Я? Виконав усе як годиться. Не полінувався. Пішов, типу, додому, взяв фарбу й замазав. Напис, як і просили. Саме напис. Пройшовся пензликом безпосередньо по обрису літер. А Юлька образилася. Кажу: «Що наказували, те й виконав». А вона в сльози. Бачити, каже, тебе більше не хочу.

— Жорстоко, — білявка намагалася приховати посмішку, — бідолашна дівчина. Ти хоча б вибачився?

— А навіщо? — Артем лукаво підморгнув, посміхаючись. — Вона мені за тиждень, знаєш як набридла? Що я їй — маляр, типу, стіни в під’їзді перефарбовувати… Знайшлася, типу, командирша…

Ніколи, я впевнена, такого не відбувалося в Тимковому житті. Але вигадував він цілком упевнено й навіть, здається, щиро ображався на Юльку, якої ніколи не існувало в природі. З дитинства Тимкові притаманна була невгамовна пристрасть до фантазій та акторський дар.

— Заради справжньої любові можна й малярем побути. Кожній дівчині хочеться, щоб заради неї робили подвиги… — замислено й дуже серйозно промовила білявка.

Я відчула себе старою вихователькою, що підслуховує зізнання у взаємній любові дітлахів старшої групи. Стало якось ніяково від усіх цих дурниць.

— Кожній? І тобі? — хоробро включився Артем. — Коли що, ти тільки скажи. Я з вікна викинутися можу. Хвалити Бога, поверх перший…

— Не треба. Ти клумби помнеш. Там квіти дуже гарні…

Я набрала була повітря в легені, щоб натякнути на свою наявність, але Тимко не дав вставити й звуку.

— Тобі сподобалися? Це я вирощував. Ну, типу, разом із Катериною і дядьком Жориком, звичайно… Але майже сам. Загалом, я тобі їх, типу, дарую. Хочеш?

— І часто ти чужі квіти дівчатам даруєш? — глузливо поцікавилася білявка. — Тому тебе й кидають?

— Ні. Не тому, — насупився Тимко, — з різних причин. Ось одна, наприклад…

Білявка заздалегідь лунко розреготалася. Артем знову почав молоти язиком.

Нема в мене звички ламати людям ідилію. Нема звички перебивати оповідача на півслові. Не звикла я втаємничувати в сімейні неприємності сторонніх. Але, з іншого боку, все, що вже сталося останнім часом, теж не входило до моїх звичок. Нітрохи не звертаючи уваги на цей факт, воно все-таки сталося. Виходить, настав час змінювати правила.

Я твердо вирішила закликати гостей у свідки й помічники, щойно Артем скінчить розповідь, тому пішла в спальню перевдягатися для виїзду в місто. Вже в чому я була впевнена, то це в тому, що не сидітиму тут склавши руки, поки Георгій там не знати чим займається.

«Що ж таке могло статися? Кому могло спасти на думку нападати на Жорика? І що мені, питається, надягати для спілкування з цими особистостями?» — думки в моїй голові нещадно плуталися і перескакували з теми на тему.

«Заспокойся! — владно наказував Здоровий Глузд, який давно вже страждав на нервові розлади через тривале перебування в моїй голові. — Не нервуватися — ось головне. Самі напали, хай самі й відбиваються. Якщо вони вирішили його викрасти — незабаром пожалкують. Спробуй-но прогодувати такого бранця!»