Ирина Потанина - Білявки мого чоловіка:

Сусід тим часом розслаблюватися не поспішав. Хитрим завертом нижньої губи він видмухав із ока свій довгий білявий чубчик і відкашлявся.

— Ну, дядьку Жорику, — сусід називав Жорика так, як звик з дитинства, — типу, розповідай.

Жорик пильно оглянув присутніх, ще раз прикидаючи, чи можна довіряти такому товариству.

— Не тягни, — підтримала я сусіда, дивлячись чоловікові у вічі.

— Значить, так, — Жорик набрав повні легені повітря, — дівчина потрапила в автокатастрофу.

Я підозріливо примружилася, запитливо киваючи Артемові.

— Підтверджую, — заспокоїв сусід, — принаймні, дуже, типу, на те схоже.

— Отож, — провадив Жорик, — я виявився мимовільним свідком. Більше того, я чув розмову двох недобрих хлопців, один із яких, схоже, двоюрідний брат жертви. Ці хлопці зовсім не бажали, щоб дівчина вціліла після катастрофи. Подумалося, що не варто залишати її в їхньому товаристві…

— Що ти зробив з тими хлопцями? — не на жарт захвилювалась я.

— Та ні, — замахав руками чоловік, — я їх не чіпав. Просто дівчину забрав. Вони, власне, подумали, що справи в неї зовсім кепські, й не приховуючи радості, поїхали собі. Я саме там неподалік у кущах ховався. Загалом, нікого з них і пальцем не торкнув, присягаюся…

— Любий, — я відчувала, що починаю закипати одночасно з нашим чайником, — скажи, будь ласка, тебе що, вдома так страшенно кривдять, що ти, бідолашний, ночами по кущах ховатися мусиш?

Жорик стражденно закотив очі до стелі.

— Це все в сусідньому дворі почалося. Я там стежив за ними…

— Навіщо? — хором поцікавилися ми з Артемом.

— Стежив, та й годі, — було вже зрозуміло, що більше ми не витягнемо з Георгія ні слова. — Може, в мене хобі таке — стежити за кимось… Може, я тренуюся… Професійні навички відпрацьовую… Може, в мене такий різновид лунатизму…

— Ще скажи, що по гриби ходив, — посміхнулась я, а потім пояснила для Артема, — з деякого часу наш Георгій дивитися на гриби не може. Палає до них лютою ненавистю.

— З деякого часу! — передражнив Георгій. — Розповідати — то вже всю правду. Від одного вигляду грибів мені тепер зле. А все тому, що закушували ми недавно з двома клієнтами чудовими грибочками. Один я живий лишився.

— Отруїлися? — в Тимка покруглішали очі. — На смерть?

— Майже. Але їх хоч від отруєння рятували. А мене за що? Просто за компанію. У мене до того, як лікарі в організм вчепилися, анінайменших ознак отруєння не спостерігалось… Тепер і духу не зношу ні грибів, ані медиків. Ветеринари складають виняток, певна річ…

— Ой, братці, — захоплено розвів руками сусід, — ви, я бачу, як цю свою агенцію відкрили, так, типу, дах у обох і поїхав…

В'їдливі Артемові зауваження зараз мене хвилювали найменше.

— Гаразд, — Жорик вирішив знову прийняти командування на себе, — допит скінчено. Цікавість вдоволено. По табору оголошується відбій. Завтра вранці мені потрібно буде в таких-сяких справах у місто змотатися. Катерино, залишишся чергувати біля потерпілої. Тимку, якщо можеш, не їдь поки нікуди. Побудь із ними.

— Буде, типу, виконано, — повідомив сусід, завжди готовий до пригод.

Коли Жорик говорив таким тоном, заперечувати було безглуздо.

— Навіщо ти вплутуєшся? — спробувала я м'яко завести, коли Артем пішов. — Чи не краще розшукати яких-небудь ніжно налаштованих родичів і передати це чадо під їхній догляд?

— У мене є варіанти? — невдоволено гмикнув Жорик та заходився грати жовнами на вилицях, і без того різко окреслених. Це була найперша ознака того, що Георгій зболить нервуватися. — Одного родича я вже побачив. Де гарантії, що інші не виявляться ще гіршими за цього двоюрідного братика? Крім того, не на те ми з тобою чотири роки тому відкривали детективну агенцію, щоб від розслідування справи, котра звалилася нам просто в руки, ось так взяти й відмовитися. Чує моє серце — воно того варте. І в сенсі заробітку теж. І крім того, хто ж, як не ми?

— Жорочко, може, не треба? Порятував дівчинку, й добре. А далі хай хтось інший розбирається… Відпустка в нас начебто…

— Завтра обговоримо. Мені ще деякі факти перевірити потрібно…

Я тяжко зітхнула. Залишалося тільки сподіватись, що Георгієва запопадливість ніяк не пов'язана з зовнішніми даними потерпілої білявки.

Вранці я відчула себе зовсім скривдженою. Жорик поїхав у справах, навіть не збудив мене. Оце його найкраще характеризувало. Щойно з'являлася якась хоч відносно цікава справа, він віддавався їй цілковито. Я переставала існувати якраз до завершення чергового розслідування. Звісно, якщо було потрібно для справи, Жорик згадував про мене й навіть частенько не гребував моїми порадами чи іншою допомогою. Я намагалася всіляко спростовувати усталену думку, що, мовляв, не жіноча справа — ловити злочинців. Іноді навіть ловила, щоправда, кожного разу ненавмисно й несподівано. Замість подяки отримувала стримано-схвальний кивок і знову випадала з кола Жорикових інтересів аж до закінчення. Тобто до кращих часів. Таке мене зовсім не влаштовувало.