Ирина Потанина - Білявки мого чоловіка:

Білявка неввічливо стогнала, не зважаючи на наше прохання кілька хвилин почекати.

І тут я прокинулася остаточно.

— Швидку! Вона ж може вмерти! На матусиному дивані! Швидку мерщій!

— Швидку не можна. Дівчину хочуть убити, її сховати потрібно, — радісно повідомив Жорик таким тоном, начебто я мушу радіти з можливої появи в нашому домі переслідувачів білявки.

«Спокійно, зараз не до оплакування власного комфорту, — наказала я власній паніці, — не будь я Катерина Кроль, якщо не зумію негайно себе опанувати».

— Тоді нашатир. І негайно клич Артема.

— Це вірно, — погодився нарешті Жорик і подався будити сусіда, котрий ось уже рік як був дипломованим медиком.

Крім того, Артем був багато чим зобов’язаний нам із Жориком, тому ми могли розраховувати на його розуміння та мовчання.

Я залишилася зі знахідкою наодинці; не без ворожості заходилася її розглядати. За кілька хвилин ворожість змінили жалощі. Білявка виявилася зовсім юною. Дівчині таки добряче перепало. Розірвана блузка оголювала страшні садна на лівому плечі. Вилиця спухла, схоже, від удару. Господи, що ж могло статися? Я відколупнула від стінки морозильника грудочку льоду та притулила до забитого місця. Дівчина знову застогнала й раптом розплющила очі. Зеленавий погляд вистрілив у мене проханням про допомогу. Це відбулося так зненацька, що я з диким вереском відскочила до дверей.

— Не рухайся, не ворушися, не розмовляй! — автоматично закричала я. — Тобі зараз приведуть лікаря…

Схоже, мій лемент налякав потерпілу значно більше за все, що сталося раніше. Вона затулила обличчя руками й знову знепритомніла. Я сама не зомліла тільки через цікавість. Не могла ж я пропустити подальшого розвитку подій.

— Братці, ви що, з глузду з'їхали, — бурмотів піднятий серед ночі Артем, — я ж, типу, ветеринар…

— Ось, — Жорик завів сусіда в кімнату й кивнув у бік гості.

Зовнішність юної білявки, якої не могла зіпсувати навіть розпухла вилиця, миттєво змінила Артемів настрій.

— Нічого собі! — захоплено пробубонів він.

— Це ти про що? — жваво поцікавилась я.

Артем опанував себе й незворушно узявся до огляду.

— Госпіталізуватимемо? — запитав буденно.

— Ні, — хором відповіли ми.

— Насправді нічого страшного. Просто забиті місця… Однак раз вона знепритомніла, виходить, можливо, струс мозку…

— Що потрібно робити?

— Може, приспимо? — посміхнувся Артем. Професійний гумор сусіда був мені, м’яко кажучи, далекий. — Нехай відлежиться. Гадаю, типу, сама прочумається. Якщо струс не сильний, то все, типу, буде нормально…

Артем пішов до себе в кімнату, притяг якісь мазі з огидним запахом. Розпакував бинти. «Як добре, що він постійно тягає з собою робочу валізку», — швидко подумала я, забуваючи, як зовсім недавно висміювала цю сусідову звичку. Артем мовчки простяг мені пляшечку з якоюсь рідиною.

— Скільки разів і по скільки їй це давати? — запитала я.

— Це, типу, тобі. Від нервів. Дядько Жорик просив захопити, — посміхнувся Артем.

Я уявила, як зараз розіб'ю пляшечку об сусідову голову… Ні, краще об Жорикову. А краще об ту й іншу. На жаль, пляшечка була тільки одна. Це врятувало обох від неминучої розправи. Я мовчки взяла ліки.

— Жартую, — незворушно провадив сусід. — Там, на етикетці написано, як вживати. Це додасть їй, типу, життєвих сил.

Нахабство росло в нашому сусідові значно швидше за інтелект.

— Ех, Тимчику, — крізь зуби процідила я, — що довше тебе знаю, то більше вражаюся, як можна бути таким свинтусом…

— Сам страждаю, — чесно зізнався сусід, примирливо посміхаючись. З ранньої юності спостерігалося в нашого Тимка таке дивне вміння посміхатися всім обличчям. Кожною ластовинкою, кожною вією, навіть вухами… Начебто лампочку в нього всередині вмикали. Не припиняти гніватися на нього після такої посмішки я не вміла. — Тобі, типу, добре, ти мене рідко бачиш…. — викаблучувався Тимко. — А я з собою постійно в контакті змушений перебувати.

— Тяжко тобі, — поспівчувала я, посміхаючись.

Жорик, що давно звик до наших із Тимком суперечок та раптових перемир'їв, подався ставити чайник.

— Усе, тепер нехай спить, — Артем скінчив чаклувати над компресом, який мав цілковито реанімувати білявчину зовнішність. — Дихання, начебто, рівне… Сподіваюся, вранці почуватиметься краще.

Я здивувалася, коли виявила в собі щиру радість за несподівану гостю. І раптом заспокоїлася. Чи не байдуже, коли й де наздогнали б нас ці чергові неприємності, — за тиждень у місті, чи тут і зараз… Коли вже така в нас робота — куди подітися? Ні, ви не подумайте, працювали ми зовсім не викрадачами чужих панянок, а саме навпаки — сищиками. Наша з Георгієм детективна агенція «Order» давно вже вважалося однією з найкращих у місті. Власне, варто зауважити, що таких агенцій у місті було тільки дві. Наша й ворожа. Про ворожу, природно, я й говорити не хочу… Втім, здається, я відволікаюся.