Зігмунд Штаба: Кінець Франека Грохалі

— Що, люба?

— Будете їхати через тунель?

— Так, ти ж знаєш, що іншої дороги немає.

— Там дуже небезпечно. Пам’ятаєш, як на минулому тижні напали на машину? Пограбували, побили. Добре, що на тому скінчилося.

— Але що це має спільного зі мною?

— На тебе теж, не дай боже, можуть напасти.

— Це вже ти переборщила, маленька, — розсміявся він. — Ну, хто на мене може напасти? Грошей у мене нема, ворогів теж.

— Це правда, — вона трохи заспокоїлась. — Але все-таки бережи себе. І як приїдеш, одразу ж дай знати,

В той самий час, коли вілліс з біло-червоним прапорцем наближався до фатального тунелю, Франек Грохаля, зручно вмостившись в купе першого класу експресу Рим — Відень — Прага — Варшава, завзято фліртував з гарною блондинкою.

За наказом Навроцького він залишав Італію.

У кишені в нього лежали досконало підроблені документи на ім’я Тадеуша Гоздави, варшавського службовця. Все було продумано до дрібниць.

Розмова в кабінеті полковника відбулася без будь-яких драматичних колізій. Навпаки, Франек Грохаля вийшов звідти з документами, грошима і навіть щирим побажанням щасливої дороги.

«Цікаво, що зараз поробляє мій невдаха донощик?» — додумав він, частуючи шоколадом о пою гарну сусідку.

Момент раптового переходу з залитого сонцем шосе до густого мороку, що панує в тунелі,— річ, без сумніву, не дуже приємна.

Поручик неспокійно засовався на сидінні і мимохіть доторкнувся рукою до шкіряної кобури.

Витяг пістолет, пальцем відсунув запобіжник. Розумів, що в разі нападу револьвер не дуже йому придасться, але свідомість того, що він не беззбройний, надавала відваги.

— Швидше, — нахилився він до шофера.

Солдат кивнув головою. Вілліс різко шарпнувся, похитнувся і, мов снаряд, ринувся в чорну пащу тунелю.

Де-не-де в темряві миготіло тьмяне світло електролампочок. Тоді можна було помітити якісь скрині, столи й крісла, що майже впритул приліпилися до мокрої запліснявілої стіни. В тунел і жили люди: напівголі діти, худі, вкриті болячками; розпатлані брудні жінки, більше схожі на старих злих відьом, ніж на представниць так званої «прекрасної статі»; давно не голені похмурі чоловіки.

Вслід машині посипалися прокльони і лайка, недогризки овочів, дрібне каміння, пожмакані обривки паперу-

Шофер навіть без нагадування поручика збільшив швидкість. Вони проїхали вже половину тунелю, коли раптом шлях їм перетнув обідраний чоловік, що хитався і ледве стояв на ногах.

Солдат різко загальмував. І тоді почалося. За мить навколо вілліса зібрався верескливий збуджений натовп.

— Людей давити?! Лобуряко! Прогулянки собі влаштовують! Бий їх! Хай їм буде наука на майбутнє!

До них потяглися стиснуті кулаки, покривлені хижі пальці.

Якась стара баба шарпнула поручика за рукав куртки.

— Ти… ти… — мимрила беззубим ротом, бризкаючи слиною. Гіжицький не стерпів.

— Розійдись! — гукнув він, розмахуючи револьвером. — Розійдись, бо стрілятиму!

Юрба відсахнулась, але, перш ніж шофер встиг рушити з місця, з-під стіни почувся хриплий розлючений голос.

— Шпар, шпар, Еммануїле! — І враз повітря розірвала довга автоматна черга, гучною луною переламуючись під склепіннями тунелю.

Гіжицький змахнув руками, випустив пістолет і, як сніп, зсунувся в глиб машини.

Коли отетерілий шофер вивіз труп поручика з тунелю, йому одразу ж зустрілися два лімузини з польськими офіцерами.

Він зупинився і вискочив з машини. Шарпнув дверцята першого автомобіля.

— Пане полковнику! Нещастя! У тунелі вбили поручика! — весь тремтячи, безладно рапортував шофер.

З машини вийшов полковник Заграй з двома офіцерами.

— Гарні справи, — покрутив головою. — Бандити, сто чортів!

— Поручик їхав до вас. Від полковника Навроцького. Боже мій, такий молодий хлопець!

— Заспокойтесь. Убитий. Що ж поробиш, так сталося. Подивимось, може, він віз якісь папери. — Полковник підійшов до вілліса. Витяг з кишені вбитого документи, лист, нотатки. З самого верху білів великий конверт, залитий кров’ю. Полковник вибачився перед товаришами, відійшов на обочину, розірвав конверт і витяг з нього маленький… чистий аркуш паперу.

У невеличкій кімнатці за кухнею біля столу, накритого обшарпаною клейонкою, сиділо двоє чоловіків.

Один з них, вродливий, високий, у довгих чоботях і шкіряній куртці, був Франек Грохаля, він же Тадеуш Гоздава, шеф відомої банди «Грім», який вже два місяці шмигляв по Підгаллю [10] Територія Польщі, розташована біля підніжжя Татр. під прізвиськом Валігура.