Зігмунд Штаба - Кінець Франека Грохалі

Другий — коренастий низький брюнет з великим шрамом, що перетинав від чола всю щоку, права рука шефа, колишній унтер-офіцер СС Кривий. Обидва вже кілька днів підряд відвідували Новий Тарг. Їм треба було докладно вивчити місце операції. За попередніми розрахунками, напад на кооператив мав дати їм понад два мільйони злотих.

— Ну, будьмо! — Валігура дзенькнув склянкою об пляшку. — За успіх!

— Тільки б пощастило. Будьмо! — Кривий випив горілку, обтер губи і сплюнув, цілячись у бильце крісла, що стояло біля сусіднього столика.

— А чому б не пощастило? Повинно пощастити!

— Це правда. Робота цілком певна, на всі сто! Комар носа не підточить. Ще по одній.

— Можна.

— То замов.

Валігура натиснув на кнопку дзвоника, що висів під лампою. Дівчина, яка вже кілька хвилин підслухувала під дверима розмову приятелів, здригнулася, навшпиньках пройшла до кухні, почекала хвилину і, паче й не було нічого, увійшла до кімнати.

— Що вам?

— Тебе! — засміявся Кривий, — Гарна дівуля, нічого не скажені,— він ущипнув її на стегно. — Ти поглянь, які ноги!

— Ну, ну, тримайте руки при собі,— відскочила дівчина до дверей. — Дівуль для того, щоб щипати, шукайте в іншому місці.

— А ти ж тоді для чого? — Кривий підморгнув приятелеві.

— Дай їй спокій, Мітек, — Шеф аж ніяк не схвалював залицянь свого підлеглого. Магда йому самому дуже подобалася, і Кривий починав його дратувати.

— Принеси нам горілки й ковбаси.

— А про гірчицю ти взагалі забула? — крикнув їй навздогін Кривий. — Що за установа, — сплюнув він презирливо. — Коли я був минулого року на роботі у Кракові, ми не по таких харчевнях ходили. Коньячок, винце, прошу ласкаво. А закусочки? Пальці оближеш! — прицмокував він у захопленні.— Шинка, сардинки, лосось… і гарячі страви… антрекот, зрази в сметані. Ех! — зітхнув меланхолійно. — Були часи…

— Не бійся, повернуться. Як зробимо кооператив, дам тобі відпустку. Зможеш тоді знову гайнути до Кракова.

Він замовк, бо до кімнати увійшла Магда з пляшкою горілки і великою тарілкою, на якій лежали грубо нарізані шматки ковбаси.

— Гірчиця є?

— Є, є,— вона поставила все на столі, змела серветкою крихти і вийшла. Не могла дочекатися, коли вони, нарешті, підуть. їй хотілось якнайшвидше поділитися з кимось підслуханою розмовою. Але з ким?

Хазяїну вона не довіряла, бо помітила, що той сам займається якимись нечистими справами. Батько надто старий — він тремтів од самого слова «бандити». Керівник кооперативу? Годі й думати! Не повірить, ще й посміється з неї:

«Бабські вигадки, й тільки. Не підслухуй під дверима, не матимеш клопоту», — вона наперед знала, що він скаже саме так.

«Стасик! — майнула думка. — Авжеж, Стасик. Як я одразу не згадала про нього».

Стасик служив у міліції і часто заходив до них випити пива, а може й не тільки випити пива…

Задеренчав дзвоник. Гості хотіли розрахуватися.

Тільки-но вони вийшли, дівчина зняла фартух, крикнула старому, що йде до аптеки купити порошки, і вибігла на вулицю.

До комісаріату міліції було кілька кроків.

Стасик саме чергував.

— Магда! От несподіванка! — зрадів він, побачивши дівчину. — Може, скучила за мною?

— Не плети дурниць, — зашарілася вона. — Я прийшла до тебе в службовій справі…

— В службовій? Хо, хо, ну то сідай. Хтось отруївся, чи, може, старого гості потурбували?

— Не жартуй. — зморщилась Магда, — Ти знаєш, що я почула крізь двері?

— Звідки ж я знаю. Такий гречний, вихований хлопець, як я, не має звички підслуховувати. Не гаразд. Розкажу батькові.

— Розкажи, розкажи. І вже коли розповідатимеш, то скажи, що завтра буде напад на кооператив.

— Що? — Стасик підскочив на кріслі.— Напад на кооператив?

— Так, так. Банда Валігури.

— Так точно, громадянине поручик, — Стасик закінчив рапортувати. — Банда Валігури.

— А чи цілком певні ці відомості? Дівчина могла не дочути, помилитися,

— О, що ні, то ні, громадянине поручик. Я Магду знаю. Коли щось каже, то це вже точно.

— Ну що ж, треба їх прийняти гостинно. — Поручик перейшов до другої кімнати, зв’язався з поштою. — Прошу Краків. Міліція. Так, поза чергою.

..Перед костьолом у Порошно стояло кільканадцять чоловіків у військових мундирах, плащах та шапках з орлами. Озброєні автоматами і револьверами, вони на перший погляд здавалися звичайними солдатами.

— Холера, як на злість, жодного немає.— Кривий щохвилини виходив на шосе, — А може, краще возом під’їхати?

— Ну й гаряча ж ти людина, — скривився Грохаля.