Зігмунд Штаба: Кінець Франека Грохалі

— Ну знаєте! — обурився полковник. — То, може, я ще повинен давати вам пояснення?

— Може…

— Поручику! — Навроцький суворо глянув на Гіжицького. — Прошу не забувати про дистанцію, яка віддаляє підлеглого від начальника. Коротше кажучи, в чому справа? Секретарка вже попередила вас, що я зараз їду?

— Сказала. Вчора я бачив з вами людину, що. як мене поінформували, називає себе тепер Романом Ошмянським.

— Майор Роман Ошмянський, — підтвердив полковник. — І що означає оце «тепер»? Чи, може, ви припускаєте, що колись він мав інше ім’я?

— Не припускаю, а знаю напевно. Майор Роман Ошмянський, — Гіжицький наголосив на слові «майор», — перш ніж надіти мундир, носив на грудях зелений трикутник карного злочинця, він був одним з найжорстокіших капо в концтаборі.

— Пане! — Полковник стукнув кулаком по столу. — Мало того, що ви забираєте в мене час, ви ще й паплюжите хорошого офіцера і розповідаєте якісь неймовірні історії. Я вас притягну до відповідальності.

— Згода. Але тільки тоді, коли доведете, що я казав неправду.

— Нечувано! Нечувано! Нечувано! — Полковник не міг заспокоїтися. — Майор Ошмянський — капо в концтаборі, злочинець… Ха-ха-ха! Ну, нічого, — він одкинув недокурену сигару і витяг сигарету, — розповідайте далі.

Перевіримо, все перевіримо. І якщо з’ясується, що ви брешете, я б не хотів бути у вашій шкурі! Прошу, прошу, я слухаю, — полковник відкинувся у кріслі, нервово постукуючи пальцями по столу, — Я слухаю.

— Мені вже майже нічого додати. Вашого майора в концтаборі звали Франек Грохаля, на його совісті кілька десятків закатованих на смерть в’язнів. Між іншим, він виказав трьох хлопців з підпільної організації, які готували втечу. їх повісили.

— І що ж сталося далі з вашим капо?

— Він утік і, треба визнати, за досить незвичайних обставин. На світанку, десь перед перекличкою, з’ясувалося, що лагерфюрер лежить задушений у своїй віллі, а Франека немає. Про дальшу його долю я, на жаль, не знаю. Про це вже щось розказати могли б тільки ви.

— Ще раз прошу вас не забігати наперед. — Полковник вийшов з-за столу і широкими кроками почав міряти кімнату. — Ви могли б підтвердити все це під присягою? — зупинився він перед поручиком.

— Звичайно.

— Гаразд. Тепер можете йти. А ми вже самі все з’ясуємо. Якщо буде потрібно, викличемо. Ви живете тут?

— Так.

— Прошу залишити свою адресу у секретаря. Прощавайте.

Поручик вийшов, а полковник довго ще не міг отямитися від несподіваної новини. Нарешті зважився і підняв телефонну трубку.

— Дайте полковника Загерського. Сервус, Антек. Мені конче потрібно з тобою зараз побачитися. Не їду. Розповім, коли прийдеш. Дуже складна історія.

Він наказав секретарці нікого не пускати до кабінету і став нетерпляче ждати приятеля.

Полковника Загерського він знав ще з шкільної лави, вони разом служили в легіонах, разом тікали до Румунії і разом вступили до Другого корпусу армії Андерса.

— Ну, нарешті,— Навроцький пхнув приятеля в крісло. — Сідай. Не міг тебе дочекатися.

— Автомобіль зіпсувався. Мусив шукати іншу машину. Але чого тобі так загорілося? О другій годині зриваєш людину з ліжка. Їй-богу, немає в тебе совісті.

— Не жартуй! — Навроцький в кількох словах розповів йому, в чому справа. — Ну, що скажеш? Безглузда історія!

— Звісно, безглуада, — погодився Загерський. — Правду кажучи, від Романа всього можна чекати. Страшний пройдисвіт.

— Так ти припускаєш?

— Звісно. Не бачу підстав, щоб той поручик… як жо його прізвище?

— Гіжицький.

— Щоб той поручик Гіжицький мав брехати. Доводиться визнати, що майор Роман Ошмянський і капо Франек Грохаля — це одна й та сама особа.

— Ти так легко про це говориш? — обурився Навроцький.

— А що мені, може, плакати?

— Але ми… в якій ситуації ми опинились?

— У прекрасній.

— Ну знаєш!

— Тихше. Ти тільки подумай! Хлопець, між іншим, сміливий, розумний, гарний, добре. стріляв, танцює, грає в бридж. Чудовий офіцер! А що йому довелося колись виконувати обов’язки капо — тим краще.

— Не розумію.

— Чекай! Тих, кого він закатував, ніхто вже не воскресить, а ми нічого не виграємо, якщо позбудемося його. Хай Роман, чи Франек, як хочеш, так і називай його, був капо. Тим краще. Так, так, не обурюйся, тим краще. Для таких, як він, немає вороття. Такі люди не зраджують, і такі, як він, нам потрібні.

— Може, ти маєш рацію.

— Може! Хлопче, твоя новина — це ж виграні у лотереї. Я чув, що потрібен хтось на посаду командира великого диверсійного загону на батьківщині. Той загинув.