Зігмунд Штаба: Кінець Франека Грохалі

— А за це? — Франек витяг з кишені десятидоларовий: банкнот. — Ну?

Німець неспокійно озирнувся.

— Десять доларів, — пробурмотів він з неприхованим захопленням. — О ja, natürlich1.

— А якби додав ще один такий папірець, знайшлося б щось до горілки? Шніцель, котлета, та ви, зрештою, самі знаєте… У всякому разі щось конкретне.

Хазяїн мало не задихнувся від хвилювання.

— Двадцять доларів, так, так! Sofort! [8] Зараз! (Нім.) Для такого гостя мушу знайти.

— Gemacht [9] Домовились (нім,). .— Грохаля сунув йому гроші в кишеню засмальцьованого піджака. — Літр горілки і двічі «на зуб».

Він повернувся до залу і, сівши на своє місце, продовжував потроху сьорбати пиво.

Офіцер розплатився і збирався вже йти, коли до кімнати урочисто ввійшов сам хазяїн, несучи дві солідні порції печені і велику пляшку віскі.

Майор здивовано поглядав то на німця, то на паруючі страви, то на Грохалю, перед яким ставилися всі ці ласощі.

Він зморщився і вже збирався щось зауважити, однак Грохаля випередив його.

— Даруйте, пане майор, — мовив він, підходячи до його столу, — я чув, що ви мали бажання випити чарчину. А оскільки в мене в самого спрага, я дозволив собі організувати скромну закуску.

Майор усміхнувся.

— Але як це ви зробили? Дозвольте відрекомендуватися, — він подав руку: — Казимир Навроцький.

— Роман Ошмяиський.

— Ну, то ви відкриєте таємницю?

— Нічого особливого… але перейдімо краще до мого столика.

Кельнер, що крутився поблизу, підбіг, наповнив чарки.

— Ваше здоров’я, пане майор.

— Дякую. Але все-таки як…

— Долари. Всемогутня магія американської валюти.

— Розумію, тільки не кожний може бути таким чорнокнижником.

— У наш час немає нічого легшого. Будьмо!

Випили одним духом, на цей раз за нове знайомство.

За чорною кавою, до якої було подано лікер, майор розсівся на стільці і витяг цигарки.

— Прошу, справжні «фріско». Принаймні цього товару в нас удосталь.

— Взагалі армія — непогана річ, — Ошмянський майстерно випустив кільце диму. — І мундир шикарний, і шана, і пільги… А на батьківщину ви не збираєтесь повертатися? — спитав він раптом. — Даруйте великодушно за нескромність.

— Дурниці,— майор махнув рукою, — яка там нескромність? Кожному можу сказати, що ні.

— Чому?

— Не повернусь. Та й навіщо? Наді мною не капає, а демократія, ота народна демократія, мене не цікавить.

— Так само, як і мене. Та ще коли б людина мала відповідне товариство…

— Про це нема чого турбуватися. Куди не повернешся, всюди на свого натрапиш.

— У мундирі…

— А хто вам забороняє вступити до Корпусу? Війна ніби й скінчилася, але люди, особливо люди з головою, розумієте, нам завжди потрібні. Ви служили в армії?

— В тому-то й річ. Рядовим не дуже хотілося б бути, а з документами в мене погано. Під час варшавського повстання мені присвоїли звання поручика, але хто ж мені засвідчить тепер той чин! Дві третини хлопців з моєї роти загинуло, решта потрапили в концтабір. Годі й думати.

— Це ще невідомо. — Майор глянув на годинник, — Пізно, псякрев, — На жаль, мушу з вами попрощатися. Важливе побачення, 3 жінкою, — прижмурив око. — Проте повертаюсь до нашої розмови. Якщо ви справді так цікавитесь мундиром і зірочками, ми могли б зустрітися завтра. Можливо, щось придумаємо.

— Без сумніву. Розраховую на вас…..

Через тиждень Франек Грохаля, він же Роман Ошмянський, прогулювався по Берліну в мундирі поручика Другого корпусу генерала Андерса.

Брак документів замінила заява майора Навроцького, що він знає Ошмянського давно і ручається як за нього самого, так і за його зірочки.

Цього було досить.

Великий зал ресторану в римському готелі «Імперіал» був переповнений галасливою юрбою гостей: тон задавали поляки, хоча немало було й представників інших союзницьких армій.

В Італії народ все більше підтягав живіт, раз у раз вибухали голодні бунти, але в залі ніхто про це не думав. Другу річницю капітуляції Німеччини належало відзначити як слід.

Лилося шампанське, кельнери в бездоганно білих кітелях бігали по залу з тацями, повними найвишуканіших закусок, дзвеніло скло, нервовий дівочий сміх зливався з гучними тостами і вигуками різними мовами.

Час минав, росли стоси порожніх пляшок, атмосфера на банкеті ставала дедалі гарячішою і безтурботнішою.

Хтось з кимсь сварився, хтось когось цілував, і, спочатку несміливо, потім все голосніше і хором, почали заводити військових та невійськових пісень.