Зігмунд Штаба: Кінець Франека Грохалі

Він убив німця!

Вбив коменданта концтабору, лагерфюрера Шнайдера, людину, що була для нього символом всілякої влади, господарем життя і смерті, більше того — спільником і взірцем.

Він убив німця! Він, капо, Франек Грохаля, der brave Kerl, ренегат, кримінальний злочинець, позбавлений всіх людських почуттів, запроданець гітлерівських катів.

…Убив німця.

Грохаля витер долонею мокре чоло, провів язиком по пересохлих губах.

— Холера! — засичав крізь зуби. Безпорадним поглядом окинув кімнату.

На письмовому столі світилася лампа під роже зим абажуром, лежали складені в ідеальному порядку папери і книжки. Буфет попід стіною миготів райдугою різноколірних пляшок, а завішані шторами вікна і розпечені до червоного дверцята кахляної груби створювали атмосферу затишку.

— Псякрев! — Грохаля здригнувся, підійшов до буфета, взяв першу-ліпшу пляшку, налив чарку і одним духом випив.

Добірний французький коньяк трохи заспокоїв його.

Він сів біля столу, витяг ноги і вже без страху поглянув на Шнайдера.

— Ну й що ж? — знизав плечима. — Убивав, убивав і до чого ж ти догрався? Капут! Бачиш, брате, нема всесильних на світі. Раз на коні, раз під конем. Сміється той, хто сміється останній. — Хриплий тихий сміх пролунав нещиро й моторошно.

За вікном почулася голосна розмова, спів. Це есесівці поверталися з казино.

Тільки б комусь з них не заманулося зайти сюди! Грохаля зірвався з місця.

Що робити? Що робити?

Кроки за вікном віддалялися, затихали.

«Треба тікати, — вирішив він нарешті,— і негайно».

Грохаля схилився над німцем, витяг з кобури револьвер, потім підійшов до письмового столу і довго нишпорив у висунутих шухлядах.

Здобич була багата: добрячий мішечок з брильянтами і золотими двадцятидоларовими монетами.

«На дорогу якраз вистачить, — зрадів Грохаля. Адью!» — вже від дверей послав вій рукою поцілунок портретові фюрера, що висів на стіні.

План втечі, про який Грохаля за пляшкою рому доповідав Шнайдеру, був так докладно, в усіх деталях обміркований, що мусив удатися.

Правда, люди, які чекали втікачів на умовленому місці, трохи здивувалися, що замість трьох з’явився один, але Франек зумів це якось пояснити.

Переодягнений у цивільний одяг, з фальшивими документами, він був переправлений до дальшого пункту.

Звичайно, до кінцевого пункту він не дійшов — тю хотів лізти на рожен, та зрештою дорогоцінні камінці і золото, що бряжчали в мішечку, були в усіх ситуаціях найкращим рекомендаційним листом.

У ресторані «Під золотою бочкою», в останньому невеличкому залі, що мав пишну назву «банкетний», сидів біля вікна елегантно вдягнений чоловік і з незадоволеною міною попивав ріденьке протухле пиво. У Берліні в перші дні окупації міста важко було дістати щось краще.

Роман Ошмянський, він же Франек Грохаля, почувай себе сьогодні значно впевненіше, ніж кілька місяців тому в кабінеті лагерфюрера Шнайдера.

Досконало підроблені документи, — а ними тут було легше, ніж з хлібом, — і бумажник, повний доларів, значною мірою поліпшували його самопочуття. Сприяв цьому і той факт, що він перебував тепер добрих кількасот кілометрів від місця своєї не дужо похвальної діяльності.

План Франека Грохалі бук зовсім простий. Пересидіти при якійсь польській військовій частині (він знав, що вищі офіцерські чини армії Андерса не цікавляться біографією своїх підлеглих), а далі все піде як по маслу. Італія, Англія, а може, навіть Америка і… шукай вітру в полі.

Напроти Франека на скрипучій канапі попід стіною сидів високий вродливий майор з армії Андерса. Грохаля крадькома спостерігав за ним. Він багато б віддав за те, щоб встановити з ним тісніший контакт.

Нагода трапилася сама собою. Майор допив пиво, скривився з огидою і підкликав кельнера, що крутився по залу.

Той швиденько підбіг, кланяючись офіцерові.

— Sie wünschen? [7] Що ви бажаєте? (Нім.).

— Горілка є?

— О nein.

— А вино?

— Ах! — кельнер безпорадно розвів руками. — Горілка, вино… про такі речі сьогодні в Берліні можна тільки мріяти.

— Тоді дайте ще пива.

— Хвилиночку.

— Тільки глядіть, щоб не було дуже протухле.

Грохаля підвівся і зупинив кельнера, що вже вибігав із залу:

— Де хазяїн?

— У буфеті.

Гладкий лисий німець, почувши про горілку, скривився так само, як і кельнер.

— Горілки?

— Заплачу.

— Годі й говорити.

— Добре заплачу.

— Навіть за тисячу марок і чарочки не дістанете.