Зігмунд Штаба - Кінець Франека Грохалі

У кутку залу під величезним дзеркалом, облямованим золотою рамою, біля зсунутих у підкову столиків сиділа андерсівська «старшина».

Душею товариства, як завжди, був майор Роман Ошмянський.

— А тепер увага, панове! — Він постукав ножем по склянці.— Співаємо «Першу бригаду».

— «Легіони то…» — почав він дужим, трохи захриплим голосом.

Офіцери, червоні, спітнілі, зірвалися з стільців, пройняті «урочистістю» моменту.

Полковник Навроцький нишком витер сльози і загримів басом. Голос у нього зірвався. Він замовк, примружив очі і затуманеним поглядом окинув зал. Раптом здригнувся, насупив брови.

— Поручику! — заверещав він, перехиляючись через стіл. — Руки з кишені і струнко, коли співають «Бригаду»!

Молодий офіцер, що розмовляв біля вікна з вродливою усміхненою дівчиною, чітко напівобернувся до начальника.

— Чи ви глухий, до холери?! — розгнівано крикнув полковник. — Може, я повинен запросити оркестр, щоб ви зволили почути!

Хлопець почервонів, у дівчини на очах виступили сльози.

— Заспокойся, Казику, — Ошмянський поклав руку на плече Навроцькому, — не мороч собі голови через де щеня.

— Облиш! — сіпнувся полковник. — Треба провчити малюка. Прошу підійти ближче!

Поручик вибачився перед подругою і підступив до столу.

Виструнчився, зупинившись за два кроки від веселого товариства.

— Пане полковник… — і враз замовк, широко розплющеними очима вдивляючись в офіцера, що сидів поруч в полковником.

«Франек, кривавий капо з концтабору! Франек Грохаля тут, у мундирі майора?..»

— Ну, чого це ви так раптово замовкли? Коли ми співали «Бригаду», то ви були такий балакучий, а зараз ні бе, ні ме.

— Дай йому спокій! — Ошмянський шарпонув полковника за рукав. — Шкода часу, горілка випаровується!

— Може, ти й маєш рацію, — згодився полковник, — Ідіть!

Поручик поквапливо виконав наказ.

Тендітна розмальована секретарка з цікавістю глянула на гарного поручика.

— В якій справі?

— Особистій.

— Цього замало.

— Я думаю, вистачить.

— Прізвище?

— Марек Гіжицький.

— А може, ви мені скажете, в чому річ? Не знаю, чи захоче полковник вас прийняти в особистій справі.

— Прийме, прийме, ви можете сказати, що прийшов той, хто на вчорашньому банкеті в «Імперіалі» не хотів співати «Першу бригаду». — Він вклонився і сів на лаві під стіною.

Огрядний сержант, що сидів праворуч, запобігливо відсунувся на самісінький край.

Гіжицький глянув на нього з неприхованою зневагою.

— Підлиза, — процідив крізь зуби.

Капітан, що сидів ліворуч, навпаки, присунувся ближче.

— Що, з повинного? — запитав з фальшивим співчуттям. — Він вас викликав?

— Зовсім ні.

— Тоді чого ви припхалися з тією «Першою бригадою»?

— Чого? Для того, щоб туди впхатися, — поручик показав на оббиті клейонкою двері кабінету полковника.

— Не розумію!

— Вірю.

Капітан ображено скривився і демонстративно пересів у крісло під протилежною стіною.

На столі секретарки задеренчав дзвоник. Дівчина вихопила з сумочки люстерко, напудрила ніс, поправила зачіску і зникла за дверима кабінету. Через хвилину вона повернулася.

— Капітан Задзьора.

Сивий офіцер майже злетів з стільця і ще з порога кинув на поручика іронічний погляд. За кілька хвилин він вийшов — усміхнений, сяючий.

Цмокнув секретарку в рожеву ручку і, поправляючи пояс, промовив навмисне голосно, зиркнувши на Гіжицького:

— Старий сьогодні в жахливому настрої, скаржився мені, що багато здоров’я коштувала йому якась історія на вчорашньому банкеті.

— Не якась, не якась, пане капітан, — уточнив Марек. — Ви ж чули, що я мав честь відрекомендуватися панні секретарці як той, хто в «Імперіалі» не хотів співати «Першу бригаду». Я, власне, і є той авантюрист.

Огрядний сержант від несподіванки мало не впав з лавки.

Після сержанта прийом припинився майже на годину.

Очевидно, полковник споживав другий сніданок. Потім до кабінету поза чергою зайшов якийсь елегантний майор, і тільки після цього секретарка нарешті запросила Гіяжицького.

— У вас дуже мало часу, — мовила вона з погано прихованим задоволенням. — Пан полковник зараз їде.

— Так, тепер вам, мабуть, соромно за вчорашній вчинок. — Навроцький вказав поручикові на стілець. — Сідайте. Що ж, буває. Курите? — Полковник підсунув йому коробку з сигарами.

— Дякую. — Поручик обрізав сигарету ножиком і протяг руку за сірниками. — Насамперед, пане полковник, мушу сказати, що ви помиляєтесь, — мовив він, затягуючись сигарою. — Мій візит хоча й має безпосередній зв’язок з учорашнім банкетом в «Імперіалі», проте не викликаний бажанням давати пояснення. Навпаки.