Зігмунд Штаба: Кінець Франека Грохалі

— І ти гадаєш, що Роман…

— Ясно. Я ж тобі кажу, що такі не зраджують. Не мають вибору. А перед від’їздом можемо його прямо застерегти: підведеш — прокуратура дізнається про твою попередню діяльність. Зрозумів?

— Ну й голова ж у тебе! — Навроцький повеселішав. — Зрештою, чого це нас має обходити, що Ошмянський, чи Грохаля, носив зелений трикутник. Сьогодні бореться разом з нами, по один бік барикади.

— Нарешті ти розумно заговорив. Пошли по нього. Ще одне. Що зробимо з Гіжицьким?

— Отож-то, — стурбувався Навроцький, — Розтрубить, холера, по всьому корпусу.

— Гм… Гм… — Загерський почухав потилицю. — Напевно розтрубить… Ну що ж, — він нахилився до вуха приятеля: — Треба його здихатися.

— Авжеж. З таким нічого панькатись.

— Пам’ятаєш ту сцену в «Імперіалі»? Зрештою, він хоче повернутися на батьківщину.

— Демократ, псякрев! — Навроцький скреготнув зубами.

— Чорт! — Гіжицький потягнувся, протер очі.— Дзвонить і дзвонить, як на сполох. — Він простяг руку до головки будильника. Але будильник мовчав, — Ага! — засміявся Гіжицький і скочив з ліжка.

— Цікаво, хто це такий дотепний, що збудив мене о восьмій ранку? Алло! — підняв трубку.

Дзвонив полковник Навроцький.

— Прошу негайно приїхати до мене в канцелярію. Маю для вас доручення… Так, у зв’язку з цією справою.

— Слухаю!

Поручик поквапливо одягнувся і, застібаючи на ходу куртку, швидко збіг униз, перестрибуючи: через три сходинки.

— Підвези мене, друже! — зупинивши першу зустрічну американську машину, попросив він шофера.

— Куди?

Він назвав вулицю.

— О’кей! Сідай!

Полковник Навроцький зустрів поручика на цей раз зовсім інакше.

— Ви розумний хлопець, — міцно потиснув він йому руку. — Ми перевірили, і все підтвердилося. Прошу на мене не гніватися, що так рано витяг вас з ліжка, — він підсунув поручикові портсигар.

— Та що ви, пане полковник! Служба є служба!

Навроцький взяв Марека під руку:

— Бачте, щоб остаточно покінчити з цією історією, мені потрібні ще деякі дані про початок військової кар’єри Грохалі. Ви поїдете в Неаполь до полковника Заграй і передасте йому цього листа, — він подав поручикові запечатаного конверта. — Полковник Заграй протегував майорові Ошмянському, тьху, тьху, Франеку Грохалі. Відповіді зачекаєте,

— Буде зроблено, — Гіжицький сунув конверта до нагрудної кишені.—А тепер у мене просьба до нас, пане полковник.

— Слухаю.

— Як з моєю заявою?

— Важко. — Полковник розвів руками. — Але послуга за послугу. Раз вам так хочеться повернутися на батьківщину, не буду вас затримувати. Можете їхати першим транспортом.

— Справді? — Гіжицький не приховував радості.— Як ви мене потішили. Сердечно вам дякую.

— Добре, добре, — полковник добродушно посміхнувся. — Бажаю вам щастя. А коли повернетеся з Неаполя, прошу негайно мені доповісти.

— Слухаю!

Перед брамою комендатури стояв оливковий вілліс з біло-червоним прапорцем. Шофер читав газету.

— Це ви поїдете зі мною до Неаполя? — торкнув поручик його за плече.

— Так точно, пане поручик. — Солдат виліз з машини, підняв капот і почав копирсатися в моторі.— Зараз поїдемо?

— Так. Заскочимо тільки перед тим на площу Свободи.

На другому поверсі брудного понурого кам’яного будинку в трьох маленьких кімнатках мешкала і працювала наречена Марека, Барбара Глінська, кореспондентка однієї з щоденних варшавських газет.

Вона дуже здивувалася, коли він виріс перед її столом.

— Марек, так рано? Що сталося? Ти ж мав бути тільки після десятої.

— Служба, кохана моя, — він пригорнув дівчину до себе. — Їду до Неаполя. Важлива справа. Але найважливіше, що… ну, догадайся!

— Тебр відпускають?

— Уяві, собі.

— Неймовірно!

— Так. Старий несподівано став таким сердечним. Зовсім не та людина. Навіть побажав мені щастя.

— Ну, ну, ну, хто б подумав! Але що той старий! — Вона обхопила його за шию, — Коли їдемо?

— Першим транспортом.

— Марек, я така щаслива! — Вона почала його шалено цілувати, — Подумай тільки, ми так довго чекали! З дня на день, з тижня на тиждень, Марек, — заглянула йому в очі,— тобі неодмінно треба туди їхати?

— Куди?

— Ну, до Неаполя,

— Треба.

— Не їдь.

— Кохана, я ж ще в армії. І, зрештою, хіба я вперше їду в службове відрядження?

— Ні, ні, але…

— Що але?

— Я б хотіла, щоб ти не їхав. Я так боюсь.

— Дурненька, — він погладив її по голові,— Передчуття?

— Не смійся з мене, — голос її затремтів. — Це тільки тому, що я кохаю тебе. Марек…