Зігмунд Штаба: Кінець Франека Грохалі

В шикарному мундирі, в лакованих чоботях, з пістолетом у жовтій кобурі при боці, він скидався на ад'ютанта командира полку. Щоправда, ад’ютанти не обвішуються гранатами і тим більше по носять нагая з свинцевим набалдашником.

— Ну то як? — не здавався Кривий. — Може й справді б поїхали кіньми? Он бачиш, якраз три штуки — вказав він дулом автомата на підводи, що саме виїжджали з-за повороту. — Помістимось. Затримати? — і він вийшов на шосе.

— Чекай, маємо час, — Грохаля глянув на годинник. — Чверть на десяту. Без машин я не поїду, — заявив він категорично. — А що як буде засада… тьху-тьху… тоді на чому тікатимеш? На конику?

Селяни проїжджали мимо, похмуро поглядаючи на бандитів.

— Ну що, хлопці,— Кривий збив шапку на вухо, — як ся маєте? У вас такі обличчя, ніби ви не на ярмарок їдете, а на власні похорони! — Він зареготав.

Селяни похнюпились.

— Не хочете розмовляти? Не треба! Може, ще зустрінемось, як будете повертатися. Добре продайте товар, то поділимося виручкою!

Банда вибухнула гучним реготом.

Старий верховинець з першого воза стиснув кулаки і нишком сплюнув:

— Чортяки, псякрев!

— Тихо! — Грохаля прислухався.

З боку Закопаного долинув далекий шум мотора.

— Нарешті. Що я казав? — штовхнув він Кривого. — Ось тобі і віз. Хлопці!..

Бандити зірвали з плечей автомати. Частіша банди перебігла на другий бік. Франек з Кривим вийшли на шосе.

Велика вантажна машина, крита брезентом, виїхала з-за рогу.

— Стій! — Валігура підніс руку.

Машина зупинилася.

— У чому справа? — визирнув з кабіни поблідлий шофер.

— Виходь! — скомандував Грохаля.

— Але ж, панове, що ви робите? Це не моя машина, — заїкаючись промовив шофер.

— Байдуже. Твоя чи не твоя — вона нам потрібна, і кінець. Ну?! — Грохаля замахнувся нагаєм. — Раз, два! Нема часу.

— Це автомашина Об’єднання. Мене виженуть з роботи.

— Кокнути його? — Кривий обернувся до Валігури.

Шофер вирішив не гратися з вогнем. Одним стрибком вискочив з машини і, не оглядаючись, пішов до Закопаного.

— Їдьмо! — Валігура сів за кермо, — Ти сядеш біля мене, — кинув він Кривому. — Швидше, швидше.

За півгодини машина вже під’їжджала до будинку кооперативу.

Частина банди лишилася в машині, кілька стало на тротуарі, а Валігура з Кривим і ще з двома хлопцями зайшли в приміщення.

— Ми хотіли б побачити завідуючого, — звернувся він до продавщиці.— Прошу передати, що прибув поручик Валігура.

Дівчина зникла за дверима в глибині приміщення.

— Чим можу служити? — вийшовши з кімнати, спитав сивий низький чоловік у чорному фартусі.— Я завідуючий кооперативом.

— Дуже приємно, — Валігура приклав два пальці до козирка шапки. — Ми б хотіли просити вас віддати нам касу. Попереджаю, що будь-який опір тільки погіршить ваше становище. Ви розумієте?

— На жаль, дуже добре. Прошу, дозвольте запросити вас сюди, — завідуючий вказав рукою на двері.

Валігура, нічого не підозріваючи, увійшов перший, слідом за ним Кривий.

— Стій, руки вгору,

Бандити завмерли.

— Будь-який опір тільки погіршить ваше становище, — почули вони збоку глузливий голос завідуючого кооперативом..

— Живими пас не візьмете! — Кривий крутнувся, одіпхиув свого ж хлопця, що стояв за ним, і, відстрілюючись, побіг до дверей.

Кулі барабанили по стінах, дзвякали по оббитому бляхою прилавку.

Бандити, що крутилися перед крамницею, почувши перші постріли, кинулися до машини. Проте не встигли добігти. З-за рогу сусідньої вулиці застрочив довгими чергами кулемет.

Відступати було нікуди.

— Сплять чи повмирали до біса? — Франек сердито натиснув кнопку дзвоника. Правда, емальована табличка на дверях свідчила про те, що доктор Нікляс, спеціаліст по очних хворобах, приймає лише з п’ятнадцятої до сімнадцятої години, проте Грохаля належав до особливої категорії пацієнтів — він подзвонив ще раз.

Йому довелося довго чекати, перш ніж у передпокої почулися нарешті легкі швидкі кроки.

— Хто там?

— До пана доктора.

— Пан доктор ще спить.

— Прошу переказати, що приїхав гість із Кракова.

Клацнув замок. З прочинених дверей, які стримував ланцюжок, визирнуло заспане обличчя дівчини.

— А пан у якій справі?

— Маю партію ліків для продажу.

— Ага, — ланцюжок, брязнувши, впав, і двері гостинно відчинилися на всю широчінь.

— Прошу, заходьте, — дівчина впустила Франека до передпокою, окинувши його уважним пильним поглядом з ніг до голови. Вигляд прибулого справді міг викликати певні побоювання. Брудний, неголений, в пом’ятому тісному вбранні, він аж ніяк не скидався на поважного постачальника дефіцитних закордонних медикаментів.