Зігмунд Штаба - Кінець Франека Грохалі

— Та що я, дитина? — тип з обличчям щура, якого назвали Малюком, ніяково захихикав. — Коньяку я міг би випити, чого ж ні? Напій закордонний, для нас якраз підходящий…

— Стефо, чарки, одна нога тут — друга там!

— Тихше, — Франек підвівся з крісла. — Трохи тихше і шапки геть, ви не в стайні,— він блискавично простягнув руку.

Зірвана велосипедна шапочка описала дугу і впала під ліжко. Туди ж полетів і капелюх блондина.

Рудий у першу мить занімів.

— То ти так? — замахнувся він кулаком.

Франек відскочив убік і тут же відповів рідким дужим аперкотом. Секунда — і Рудий полетів у куток.

— О господи! — пронизливо запищав Малюк, — Він убив його. — 3 цими словами Малюк сунув руку в кишеню, і в стиснутій долоні блиснув широкий складавші ніж.

І знову повторилася попередня сцена, тільки з тією різницею, що спершу під ліжко полетів ніж, а вже потім щуроподібний блондин.

— Ну що? — Франек поправив на собі вбрання, пригладив волосся. — Вам хотілося забави? Так? Можемо й далі бавитися. Дай спокій, Стефо, — отримав вій дівчину, побачивши, що вона хоче стати між ним і бандитами, які підводилися з підлоги, — Не перешкоджай! Ну?

Рудий, спершись об стінку, опустив очі. У величезних жилавих лапах жужмив велосипедну шапочку, яку витяг з-під ліжка.

— Ну й скажений ти, — пробурмотів. — Жартів не розумієш.

— Таких ні. Що тепер?

— Ходімо, Владек. — Рудий зиркнув на блондина.

— Шкода. — Франек взяв у руку пляшку. — Коньячок непоганий. Ну?

Через тиждень від грошей, що дав доктор, лишилося небагато.

Франек переїхав з Стефою до умебльованої квартири на Вільчій — господині за легковажне ставлення до прописки довелося щедро платити, — крім того, були ще інші витрати. Одяг собі і Стефі, взуття, білизна — все першого сорту. І не дивно, коли одного разу за вечерю він поліз у кишеню по гроші, щоб дати служниці на цигарки, то з прикрістю пересвідчився, що з товстої пачки банкнотів лишилася ледве тисяча злотих.

— Нічого не поробиш, Стефо, — він запалив сигарету і хвилину над чимсь думав. — Іди до Рудого. Грошенята скінчилися, а до першого ще багато часу. Та й зрештою невідомо, чи дасть мені доктор ще грошей готівкою. Скажеш Рудому, — Франек затягся цигаркою, — що він може на мене розраховувати.

— Сто чортів, ну й порпаєшся ти! — Франек схилився до блондина. — Не підходить?

— Повинно підійти. — Малюк вийняв ще одну низку відмичок. — Цей… цей… о, цей буде якраз! — Всунув у замок, повернув. Натиснув клямку. Двері відчинилися,

— Рудий! — покликав Франек другого компаньйона. — Залишишся на вулиці. Ми ввійдемо всередину. В разі чого, як домовилися, тричі свиснеш.

Навшпиньках зайшли до вілли. Біля дверей першої кімнати Франек затримався.

— Ти нічого не переплутав? Здається, там хтось хропе.

— Зараз побачимо. — Малюк легенько пхнув двері і з вереском, спіткнувшись об поріг, відскочив назад. З кімнати вилетів величезний вовкодав і кинувся йому на груди.

— Матінко! Франек, стріляй!

Грохаля вихопив револьвер. У високому, викладеному панелями холі три постріли пролунали, як грім. Пес, завивши, розпластався на підлозі, але нагорі вже хлопали двері і чулися схвильовані голоси:

— Рятуйте!.. Бандити… Рятуйте!..

— Тікаймо! — Франек потяг Малюка за рукав.

Вони вибігли на вулицю. Висока постать Рудого майнула на повороті і зникла за рогом першої вулиці.

— Ти на Пулавську, а я до Незалежності! — крикнув Грохаля. — Зустрінемося у «малині».

Вулиця Шустра була не дуже зручною для такого роду операцій. Поблизу кілька військових будинків, гаражі, а трохи далі міліція.

Франек уже добіг до Казимирівської, коли побачив, що з вілли адвоката Длуського вискочили два чоловіки.

— Стій… стій!.. Держи бандита!

Револьверні постріли не могли завдати йому шкоди, але підняли на ноги весь район. У вікнах спалахувало світло, з Одолянської, від комісаріату, поповзли щупальця прожектора.

Мотоцикл! Франек побіг ще швидше. Аби тільки дістатися до Алеї Незалежності. Там уже він дасть собі раду. Шмигоне десь у руїни і — шукай вітра в полі.

Промінь фари вдарив у стіну наріжної вілли… Франек скочив з бруківки на тротуар, притулився спиною до залізної брами в піші кам’яного муру. Через дві секунди повз браму проскочив міліцейський мотоцикл.

Франек висунув голову з ніші, оглянувся. Глибоко зітхнув, як спринтер' перед стартом. До рятівної Алеї було не більше як сто метрів.

Маленьке містечко нагадує став із стоячою подою. Чим більший камінь упаде в став, тим ширшими кругами розійдеться спокійна вода. В ставку-містечку кожна подія, навіть зовсім дріб’язкова, розноситься по вулицях і будинках хвилями пліток, домислів і коментарів, Зійде, наприклад, з автобуса, який приїздить сюди раз на день, хтось чужий — люди одразу ж починають гадати: хто? звідки? до кого? Ну, а коли такий чужинець — як до трапилося минулої осені — носить ще зелені окуляри, має білий ціпок і собаку, круги па воді розходяться зовсім широко, загрожуючи розмити береги навіть найбільш лінивої байдужості.