Отож цей Рекс точнісінько через рік після приїзду в містечко чоловіка у зелених окулярах відіграв роль каменя, а то й метеора, який з такою силою впав у стоячу воду, що хвиля грізних домислів і неймовірних пліток виступила далеко з берегів, досягаючи не бачених доти розмірів. Мало того, вона переступила межі містечка і повіту, дійшла аж до самої Варшави.
Точніше — до будинку Головного управління міліції.
Майор зняв трубку внутрішнього телефону. Набрав номер.
Через кілька хвилин у двері постукали. Офіцер міліції, викликаний по телефону, стояв на порозі кабінету. Він був середній на зріст, пристойний, з густими чорними бровами, що зрослися над прямим носом. Сірі очі дивилися спокійно й лагідно. Майор з явним задоволенням оглянув його струнку постать у добре пошитому габардиновому мундирі.
— Сідайте, — майор показав рукою на крісло, близько присунуте до стола.
Капітан мовчки чекав.
— Є одна справа, капітане, — майор забарабанив пальцями по настільному склу. — Справа… я б сказав, дивна. Так, це, мабуть, найкраще визначення. Дивна. Може й нічого особливого, а може… — він замовк. — Ви знаєте Шкляри?
— Шкляри? На Опольщині?
— Так.
— Не знаю, але чув. Скляний завод. Авіаційний завод.
— Цілком вірно. Так от у тих Шклярах… Закурите? «Астра», російські.
— Дякую. Для мене вони занадто міцні.— Капітан витяг пачку «Познанських», дав прикурити майорові.— Щось серйозне?
— Не знаю. — Майор скривився. Відкашлявся. — Я ж вам сказав: може, нічого, а може й… — Він розкрив блокнота, що лежав на столі, перегорнув кілька сторінок. — Це було позавчора… О сьомій годині сорок п’ять хвилин на Ринку в Шклярах загинув чоловік. Інженер авіаційного заводу. Убив його… собака.
Капітан здивовано звів брови.
— Не дивуйтеся. Собака кинувся на нього.
— Загриз?
— Ні. Повалив. Великий, важкий собацюра, — можете собі уявити. Й інженер з усього розмаху — навзнак, ударився головою об камінь. І на місці.
— Що ж… — у голосі капітана майор відчув вагання. — Справа, звичайно, прикра, проте я не розумію…
— Я теж. Причому багатьох речей. По-перше, — із стиснутого кулака майор розігнув один палець. — Пес був на поводку, його хазяїн — сліпий, і не було ще досі вкладку, щоб пес-поводир без причини кидався на когось.
— Причина могла бути.
Майор знизав плечима.
— Якщо була, то вам доведеться її встановити. По-друге, — майор розігнув середній палець, — якщо припустити, що собаку хтось нацькував, то важко собі уявити, що цькував його хтось, позбавлений зору.
— Важко, — погодився капітан.
— Ну, і по-третє,— майор стукнув долонею по розгорнутому блокноту, — колеги з міського та воєводського управління просять вас особисто зайнятися цією справою. Вони вважають, що за цим щось криється.
Капітан підвівся.
— Побачимо. Може, нічого, а може… — повторив він слова майора.
— Це ваше бойове завдання, капітане, — майор також встав.
— Розумію. Довести, що там мало місце умисне вбивство. — Він посміхнувся сам до себе.
Капітан Редліна приїхав до Шкляр пізно ввечері.
Як завжди під час таких званих виїздів «на місце», він був у цивільному. Йшов дощ. На відкритому пероні в світлі вокзальних ліхтарів блищали чорні калюжі води. Капітан підняв комір плаща, глибше насунув капелюх.
Під навісом порожньої будки при виході — на таких станціях рідко перевіряють квитки — стояв чоловік у міліцейській формі. Побачивши пасажира, — останнього з тих, що приїхали цим поїздом, — він одірвався від стіни.
— Пробачте…
— Прошу, — капітан доторкнувся пальцем до опущених крисів капелюха, — Капітан Редліна.
— Заторський, — відрекомендувався поручик. — Я страшенно радий… Я певен…
— Ще рано, — перервав його капітан. — Наперед не радійте. Далеко звідси до міста?
— Три кілометри, але в нас машина. Он там стоїть.
Дощ дедалі дужчав. У міліцейському віллісі з брезентовим верхом було мокро і незручно. Дощ проникав збоку, на вибоїнах з-під коліс бризкали високі фонтани води.
Вілліс круто повернув, вибоїста дорога змінилася бруківкою. Ліхтар на розі першої вулички ледве світився крізь пелену дощу.
— Ну й погода, га? — буркнув капітан. Поручик не підтримав метеорологічної розмови, а нахилився вперед і сказав щось шоферові.
— Я наказав заїхати до мене, — повернувся він до капітана.
Редліна слабо запротестував.
— До вас? У таку пору? Підвезіть мене краще до готелю, чи де тут у вас ночують?
— А я це й роблю, — засміявся поручик.
Читать дальше