Зігмунд Штаба - Кінець Франека Грохалі

— Авжеж, авжеж. «Мушка», або, як ще дехто каже, «метелик» [11] Мається на увазі галстук, вив'язаний бантиком. , Гоатоди, якби ви тільки бачили цей галстук. Червоний, як кров, у великі 6ілі горошини.

— Що ж, це його справа…

— Звісно, його. Тільки ж я ніколи не бачив інженера з «мушкою». Розумієте? Ніколи! А знайомі ми з ним, хвалити бога, добрих десять років. Інженер умів одягатися. Переважно темно-сірий або гранатовий костюм, влітку світлий, з габардину чи фланелі, а галстуки добре підібрані, у спокійних тонах… Мене б менше здивував землетрус, аніж те, що інженер надіне «мушку». Та ще таку «мушку», боже мій!

— Може, тому ви й не одразу зорієнтувались, у чому полягала того дня ота, як ви кажете, «відмінність у вигляді інженера.

— Ну, ну! Як ви точно розгадали. Людина ніби дивилася, ніби бачила, але все-таки ще якось не вірила очам. А той пес, пане, так до тієї «мушки» — як по шнурка Відразу ж до горда.

— Це справді дуже цікаво, — капітан (а це був почастував кіоскера сигаретою. — А як ви думаєте, може, інженер чекав когось?

— Звісно! Жінку! Ту жінку, пане, яка йому «метелика» подарувала.

Капітан розсміявся.

— Чи не занадто сміливе припущення?

— Логічне, пане. Тільки логічне. Ну от самі подумайте… — Кіоскер, захоплений втаєною гіпотезою, яка саме в цю хвилину здалася йому найбільш імовірною, аж висунувся з віконечка. — Інженер сам собі ніколи б не купив такого жахливого галстука. Значить, йому подарували. Хто? Жінка. А оскільки, як я вам уже казав, він умів. одягнутися і мав хороший смак, то ніколи б, пане, такого паскудства не почепив. Хіба що…

— Хіба що мав зустрітися з тією жінкою, від якої одержав «мушку».

— Правда? Щоб зробити їй приємність.

— Не виключено, що таке могло бути.

— Напевно так було. Тут, пане, все сходиться.

— Що все, я б цього ще не сказав, — каштан з симпатією глянув на зворушеного кіоскера. — Гм! Ви вже комусь розповідали про свої спостереження?

— Ще ні…

— Не кажіть більше нікому, — капітан купив пачку «Познанських», кивнув кіоскерові головою — До побачення і… дякую.

«Ні, виходить, не журналіст, — подумав пан Калетко, коли його співрозмовник зник з;а брамою управління міліції.— Хоча… журналіст теж може зайти до міліції. Отже журналіст. Так чи інакше, він мусить визнати, що Калетко вміє мислити логічно»

— Пане Калетко, я до вас звертаюсь! Дайте-но мені пачку «Гевонтів».

— О, пробачте! Я замислився. Одну пачку «Гевонтів»? Чотири вісімдесят п’ять.

Поручик Заторський саме переглядав пошту. Він зустрів капітана Редліну жартівлими докорами:

— Дружина має до вас претензії. Ви втекли не поснідавши…

— Не хлібом єдиним живе людина, — капітан поважно підніс догори палець. — Нічого не поробиш — так вийшло. Сподіваюсь, що ви дасте мені змогу реабілітуватися. Хто у вас безпосередньо займався справою інженера Гайди?

— Особисто я та сержант Томечек.

— А не знаєте, що сталося з одягом, у якому інженер тоді був?

— Його в ньому поховали. То був чорний костюм.

— Ви поховали його з «мушкою»?

— Та що ви! Ми наділи йому чорний галстук. До речі, «мушка» була сильно пошарпана. Капрал ледве вирвав її у пса з зубів.

— А де вона тепер?

— «Мушка»? Вас цікавить цей галстук?

— Так.

— Він у квартирі інженера. Всі речі, які він мав тоді при собі, ми склали в шухляду письмового стола.

— А квартира?

— Квартира опечатана. В інженера не було тут нікого з родичів. Брат, також інженер, зараз на практиці в Радянському Союзі. Повинен повернутися через місяць і тоді одержить спадщину.

— Ну гаразд, — капітан застебнув плащ. — Подзвоніть, щоб нам подали машину.

Інженер Гайда жив за містом у селищі збудованому поблизу авіаційного заводу. Триповерховий будинок, недавно оштукатурений, виблискував на сонці шибками широких вікон. На не вирівняному ще майданчику двору гралися діти. На обрії виднілася темна смуга лісу.

Вони ступили на сходи з сірого каменю, свіжовимиті з нагоди суботи.

На першому поверсі ліворуч двері були опечатані.

Квартира інженера Гайди була великою сонячною кімнатою з ванною і електричною кухнею в глибокій ніші, відділеною від передпокою саморобною перегородкою.

В кімнаті між вікном і стіною, по якій до самісінької стелі здіймалися стелажі з книжками, навскоси стояв письмовий стіл. Біля протилежної стіни — тахта і дна крісла, лампа-торшер, напроти вікна — шафа, у кутку біля дверей буфет. Умеблювання доповнював розсувний дубовий стіл, накритий мереживною скатертиною, і розставлені навколо нього потири високих дубових крісла з різьбленими бильцями.