Зігмунд Штаба - Кінець Франека Грохалі

Айстри на столі низько звішували зів’ялі голівки за край глиняного вагона, меблі вкриті товстим шаром пилу, якого нікому було витирати.

Поручик висунув шухляду з письмового стола.

— Прошу, — подав капітанові клапоть чорноного шовку, вив’язаного в формі банта. — Оце й є ота «мушка».

Галстук був у весь пошматований. Там, до його торкнулися собачі зуби, стирчали червоні й білі нитки.

Капітан підніс «мушку» до очей і рантом потягнув носом;

— Понюханте-но, поручику,

— Духи. Якісь надзвичайно міцні духи.

— Скільки минуло днів? — капітан ще раз втягнув ніздрями міцний солодкуватий запах. — Рівно тиждень, правда?

— Так, це було минулої суботи.

— А пахне так, ніби хтось її хвилину тому подушив, причому щедро, не шкодуючи. Ви, може, знаєтесь на духах?

— Я? — жахнувся поручик. — Жартуєте.

— Чому? Можна знатися на винах, на конях, на жінках. Часом це навіть стає в пригоді…

— Жалкую, але не знаюся, — поручик сказав це дуже офіціальним тоном.

— Шкода! — Редліна зітхнув, вклав «мушку» в конверт і сунув до кишені плаща.

— Якщо ви хочете, — поручик кашлянув, ніби не знаючи, чи йому ображатися ще за ті духи, чи ні.— В тут один аптекар… Власник приватного аптекарського магазину на Ринку. Здається, він мав колись величезний склад у Львові чи в Перемишлі…

— Зайдемо до нього. Між іншим, щодо жінок. Ви казали, що інженер був ловеласом.

— Всі це можуть підтвердити.

— Вірю. Ви не знаходили тут випадково любовних листів?

Поручик кивнув головою на письмовий стіл.

— У нижній шухляді, праворуч, — буркнув він з явною неохотою.

Капітан нахилився, висунув шухляду. 3 самого верху лежала товста пачка листів. Редліна поклав її на стіл.

— Переглядали?

— Для чого? Приватна кореспонденція та ще й такі…

В очах капітана погасли веселі іскорки.

— У приватній кореспонденції, поручику, іноді можна знайти речі, важливі не тільки для адресата і для того, хто пише. От хоча б таке, — повернувся він раптово від письмового столу. — Прошу, прочитайте.

Поручик квапливо простяг руку. Лист було надруковано на машинці, яка не мала повного комплекту польських літер. Хвостики під «а» та «е», крапки та риски були проставлені блакитним чорнилом.

« Ви, звичайно, мене не знаєте, але якби ви хотіли зустрітися з дуже гарною і до того ж дуже закоханою у вас дівчиною, то вона прийшла б напевно. Отже, скажімо, найближчої суботи, тобто шістнадцятого вересня, біля кіоска на Ринку в Шклярах між пів на восьму та восьмою ранку. Не знаю, чи прийдете, думаю, що ні, що ви назвете мене дурною гускою — і все-таки я чекатиму на вас. Адже і наяву може наснитися казка, правда? Ох, яка б я була щаслива! Дурна гуска.

P. S. Прошу не гніватися на мене за цей маленький подарунок, але, їй-право, нічого кращого мені не спало на думку. Сподіваюсь, що цей колір скаже за мене все інше ».

— Який же колір так виразно промовляє в справах кохання? Чому ви не відповідаєте? Може, вважаєте, що й це питання зовсім не стосується офіцера міліції? — капітан говорив зараз таким самим офіціальним тоном, як раніше поручик.

— І так, оця «мушка»… — поручик прошепотів це таким тоном, що Редліна не міг втриматися і вибухнув голосним сміхом.

— У всякому разі, колего, тепер ми знаємо, що інженер був запрошений на побачення саме на той час, коли біля кіоска повинен був з’явитися, за своєю звичкою, ваш сліпий. Звичайно, з собакою. Це ми знаємо напевно. Крім того, догадуємось, що він чи вона, — бо лист міг з успіхом написати і чоловік, — словом, що адресат надіслав інженерові у подарунок червону «мушку» в білі горошини…

— І розраховував, що інженер з ввічливості прийде в цьому галстуці на побачення.

— Дуже добре, поручику, — Редліна жартівливо поплескав колегу по плечу. — Так, про це ми догадуємось.

І я сподіваюсь, що протягом сьогоднішнього дня ми ще багато речей вияснимо. Повертаймося, поручику.

Всю дорогу до міста капітан мовчав. Тільки морщив чоло і хитав головою, немов дивуючись недоречності власних домислів.

Коли вони в’їхали на Ринок, поручик запропонував:

— Taк, може, в той аптекарський магазин?..

— Можемо зайти.

На жаль, хазяїна не було. Дочка, яка заступала його, сказала, що батько поїхав і повернеться після обіду.

— А ви в службовій справі, чи, може, я могла б…

— Скоріше, в службовій.

Загородка для поліцейських собак містилась позад будинку, в кутку невеликого подвір’я, обгородженого високим кам’яним муром. В окремому боксі, на ланцюгу, перебував Рекс, затриманий внаслідок тяжкого і незвичайного обвинувачення у вбивстві людини.