Зігмунд Штаба - Кінець Франека Грохалі

Не йдеться також про форму і колір. Це тільки бик реагує на червону плахту.

Але коли форма, колір і запах поєднуються з чимось, що завдав біль, що призводить до безсилої люті…

І тут раптом блискавично майнула в уяві сцена з улюбленої, багато разів читаної книжки «Білий зуб». Адже саме там, у тій книжці…

Ну, звичайно! «Білий зуб» і «Красень». Прекрасний сміливий пес і людина-садист, що страшними тортурами намагалася приборкати тварину. Людина своєю розважливою жорстокістю домоглася того, що пес, як це образно описував Лондон, «ненавидів ланцюг, який його прип’яв до землі… ненавидів саме дерево, з якого була збудована його будка».

А чи не можна було при певній винахідливості зробити так, щоб і «мушка», яка пахне духами, стала об’єктом ненависті?

Капітан зірвався з ліжка, взув черевики, накинув плащ, схопив з вішалки капелюх і вибіг з кімнати.

З дому номер вісім по вулиці Сонячній лунали звуки скрипки. Хтось грав «Любовні страждання» Крейслера. Капітан зайшов у сіни. Невідомий віртуоз був за дверима, на яких блищала мідна табличка з вигравіруваним написом: «Валерія Кльоновська — дипломована акушерка».

Капітан подзвонив.

Мелодія обірвалася. Після досить довгої паузи у передпокої почулися кроки, брязнув ланцюжок. У прочинених дверях з’явилося обличчя жінки років сорока.

— Пан запрошує на роди?

— На цей раз ще пі,— спокійно заперечив капітан. — Я хотів би побачитися з паном Кондзьолеком.

— Прошу, заходьте.

У капітана склалося враження, що дипломована акушерка Валерія Кльоновська без особливого ентузіазму поставилася до цього несподіваного візиту.

Через коридор, завалений різним мотлохом, акушерка провела гостя до великої кімнати, обставленої із смаком, типовим для малих містечок.

Чоловік у зелених окулярах сидів на канапі біля вікна. Коло нього лежала скрипка. Очей не було видно за темно-зеленими скельцями окулярів.

— Добрий вечір. Я до вас, пане Кондзьолеку.

— Добрий вечір. Прошу, сідайте.

— Я з міліції.

— Ви не перший, — губи ворушилися спокійно, безстрасно. — Я гадав, що ви вже знаєте все, що хотіли знати… Разів зо три приходили…

— Що ж, така наша робота. Зрештою, я не заберу у вас багато часу. Мене цікавить пес.

Сліпий скривився.

— Всіх цікавить пес. Мене теж. Якби ви упали, як мені незручно ходити без нього.

— Уявляю собі.

— Ех! — Кондзьолек махнув рукою. — Уявляю собі! І для чого це говорити? Що ви можете собі уявити? І взагалі, хіба може людина, яка нормально бачить, уявити собі, що значить бути без очей?

— Пробачте, це в мене якось вирвалось! — капітанові була неприємна вся ця розмова, і він хотів якнайшвидше закінчити її.— Скажіть, будь ласка, відтоді, як ви приїхали до Шкляр, пес завжди був з вами?

— Завжди.

— І він ніколи сам не виходив з дому?

— Ніколи. Коли треба було, його виводила сестра.

Акушерка сиділа збоку, не зводячи очей з капітана.

Після кожної відповіді сліпого вона енергійно кивала головою, вкладаючи в цей рух всю свою неприязнь до людей, які вперто непокоять каліку.

— Ну, оце, мабуть, і все, — капітан підвівся. — А з очима що у вас?.. — запитав навмисне байдуже, обсмикуючи плащ.

— Я чекав цього! — Кондзьолек глумливо розсміявся, — Ми навіть говорили з сестрою — щось ця міліція нецікава, бо під окуляри людини не заглядає. Але ви хотіли б заглянути, правда? Ну так дивіться! — вигукнув він істерично і різким рухом зірвав зелені окуляри.

Капітана пройняв легкий дрож — звичайна реакція нормальної здорової людини, яка несподівано зіткнулася віч-на-віч з чиїмось страшним каліцтвом.

…У Владислава Кондзьолека було суворе, мужнє обличчя, на якому несамовитим мертвим вогнем горіли блискучі штучні очі.

— Надивилися?

— Ви не повинні були цього робити, — Редліна сказав це якось непереконливо. Незважаючи на все, його дуже цікавили очі цієї людини. — А щодо пса… — обернувся він у дверях.

— Справді, а що буде з собакою? Не повісите ж ви його за вбивство?

— Завтра вам його повернуть.

— Однак…

— Вам приведуть пса. Тільки ви напишете розписку, що повністю відповідаєте за нього. Ходитиме у наморднику, ну й поводок надалі раджу вам тримати трохи міцніше. На добраніч.

— На добраніч, — сліпий простяг руку за скрипкою.

Але перш ніж він підніс її до підборіддя, скерував на капітана темні кружальця своїх зелених окулярів:

— А… за пса… велике вам спасибі.

Після того як капітан вийшов, сліпий провів кілька разів смичком по струнах і раптом кинув скрипку на канапу. Зітхнув глибоко, з полегшенням.