Зігмунд Штаба: Кінець Франека Грохалі

Капітан закурив ще одну сигарету.

— А потім на плацу, — Катаріна говорила через силу, уривчастими фразами, — в’язні ставали на перекличку… Один з них мав червоний галстук… Німець тримав пса на ланцюгу… Пес здалека відчував запах лізолу… кидався. Німець підходив ближче, за кілька кроків… Кричав: «Вольф, поправ панові галстук!..»

Обличчя капітана закам’яніло.

— І ви… в такий же спосіб?

— Ні, ні! Я не хотіла… — скрикнула вона й почала знову плакати. — Той сліпий казав… розповідав, що Вольф кидався не на людину, а на галстук. Що він рвав лише галстук.

— Галстук був у людини на шиї,— сказав капітан крижаним голосом.

— Але я не хотіла… — дівчина зайшлася плачем. — Я… я… тільки… щоб налякати… Я ту «мушку»… та «мушка»… Я… я… ззаду підрізала резинку… вона повинна була одразу порватися.

Так, це була правда. Капітан пригадав тепер, що резинка була розрізана якраз посередині, а краї в тому місці (на що він тоді не звернув уваги) виглядали так, ніби хтось перерізав резинку чимсь гострим.

Він мимохіть посміхнувся.

— Ви перерізали резинку лезом?

— Ножицями.

— А потім зашили нитками?

— Ага… — Вона заридала. — Не міцно. Ви ж знаєте, які тепер нитки. Досить шарпнути.

«Не вистачає ще, щоб почала нарікати на якість нашої продукції…» — подумав капітан і підвівся з крісла,

— Ви не вірите, що я не хотіла? — дівчина раптом зірвалася з місця і вибігла в другу кімнату.

Редліна пішов за нею.

Дівчина гарячково нишпорила в шухляді туалетного столика. На підлогу летіли різні речі жіночого туалету.

— Ось, прошу! — стоячи навколішки, вона подала капітану якийсь папірець.

Він одразу помітив, що текст на папері був надрукований на тій самій машинці, що й лист, знайдений на квартирі інженера.

« На цей раз ви відбулися тільки переляком. Хай це буде для вас наука, що жінки — не іграшки і можуть помститися. Скільки разів ви побачите «мушку», яку дехто ще називає метеликом, стільки разів хай спаде вам на думку, Метелику, чи не настав час кинути вже пурхати з квітки на квітку. Можна поламати крила.

Гуска не така дурна, як вам вдавалося. Р. S. А червоний колір хай нагадує вам, що не можна, гратися,і коханням» .

Катаріна, не підводячись з колін, очікувально дивилась на капітана.

— Так, це говорить на вашу користь— притишся пін, ховаючи папірець до кишені.— Ви написали в той самий день, що й першого листа?

— Би можете перевірити. Це надруковано на митниці з поліклініки. Прізвище моєї подруги Нальчик.

— На жаль, я змушений буду перевірити. У наших же інтересах, — він допоміг їй підвестися. — А пса привів, мабуть, той Міхал… Як його прізвище?

— Кристек. Пес добре знав Міхала. Міхал іноді носив акушерці куріпок або зайців… Сліпий добре платив. Він дуже любив дичину. Ну, і коли Міхал туди йшов, він і для Рекса завжди щось ніс… Кістку чи шматок ковбаси…

— Міхал любив собак?

— Дуже.

— І, незважаючи на те, що так їх любив, погодився на всю цю історію?

Дівчина опустила голову. І коли за мить вона підвела її — обличчя в неї було дуже блідо.

— Міхал знав усе, що було між мною й інженером, — стиха промовила вона. — Міхал ненавидів інженера. Саме за те. А для мене… — Бельська стишила голос до шепоту.

— Розумію. Для вас би Міхал пожертвував більшим, ніж своїм почуттям до тварини.

Вона не відповіла. Здавалося, ще хвилина, і вона розплачеться. Капітан не хотів доводити її до цього.

— А тепер ще кілька запитань. — Від його несподівано різкого голосу дівчина здригнулася. Капітан знав з досвіду, що зміна тону дуже часто виливає на допитувану особу. — Очевидно, ви ознайомили Кристека з своїми планами.

— Я мусила це зробити, — дівчина, як він і передбачав, зуміла опанувати себе.

— І він не мав жодних заперечень?

— Ні. Він сказав, що інженер заслужив це. Що така наука піде йому на користь.

— Я догадуюсь, що, мабуть, коли й були в нього якісь вагання, то тільки відносно собаки.

— Так. Пса йому було шкода.

— А як це все виглядало?

— З тією «мушкою»?

— Ні, спочатку викрадення. Як ви забрали Рекса.

— Це було тоді, коли пан Кондзьолек хворів на грип. Ви ж знаєте, що вони живуть, у кінці Сонячної вулиці, далі вже починаються поля. Рекс, коли його вранці випустили, забіг аж до самісінького лісу. Міхал заманив собаку, а потім взяв на ланцюг.

— І привів до садиби лісничого. Та-а-ак! А де відбувалося це… з дозволу сказати… тренування?

— У сараї. У нас там є така велика міцна клітка з залізними гратами… Батько колись підстрелив рись. Хотів її відвезти до зоологічного саду. Рись щось з місяць жила у нас, ми думали, що виживе…