Зігмунд Штаба: Кінець Франека Грохалі

— Може, — капітан одним духом випив пекучий міцний напій і взяв бутерброд з сардинкою. — А яка зовнішність у того вашого капо?

— Як виглядав? — полковник замислився. — Звичайно. Високий, вродливий, обличчя довгасте, чорне волосся. Що ж іще? Ага! Трохи вище перенісся…

— Маленький поперечний шрам, — капітан майже викрикнув ці слова.

— Точно, — підтакнув полковник. — То що, він уже у ваших руках?

— Так.

— Тоді в мене до вас прохання.

— Все, що тільки зможу, — запевнив капітан.

— Зможете. Повідомте мене перед процесом. Я хотів би побачити пику того Грохалі.

— Буде зроблено, полковнику.

Прямо від полковника Редліна поїхав до воєводського управління міліції в Гданську і передав звідти службову телефонограму до міського управління міліції у Шклярах: «Взяти під пильний нагляд Владислава Кондзьолека. Крапка. Під час нагляду поводитися так, ніби справу маєте з людиною, в якої нормальний зір».

Передати що другу фразу капітан надумав, коли їхав електричкою Гдиня — Гданськ.

Справи, які вів капітан Редліна, перестали вже викликати здивування у відділах Головного управління міліції. Всі звикли, що з відповідей на уривчасті і часом явно дивовижні запитання він умів робити належні висновки, а його дедалі зростаюча слава одного з найздібніших офіцерів-слідчих і його особиста симпатія спричинилися до того, що кожен з колег намагався допомогти йому чим тільки міг. Отже, коли капітан звернувся до поручика Валясека з проханням підібрати йому найцікавіші справи за період з сімнадцятого по двадцять четверте вересня минулого року (двадцять четвертого до Шкляр приїхав Владислав Кондзьолек), — то вже вранці наступного дня на столі в кімнаті поручика височів чималий стос папок.

Капітан одразу відклав набік крадіжки, звичайнісінькі злочини, а також хуліганські бійки і напади. Його цікавили тільки «солідні» справи, так звана «мокра робота» — із зброєю в руках.

Було три таких справи. Напад на кооператив у Ченстохові — двох бандитів було спіймано, напад на касира в Магурці Дольней — одного бандита було убито під час погоні, двох схопили через кілька місяців; і третя справа — збройний напад на віллу в Мокотові. Цю останню справу капітан залишив, решту папок переніс на інший стіл.

— Знайшли щось, громадянине капітан? — спитав поручик.

— Цілком можливо… Големський і Пташник, — прочитав він надпис на обкладинці.

Поручик вийшов з-за столу, зазирнув у папку, що лежала перед капітаном.

— Ага! Рудий! Кумедний тип. Все скидав на третього, який втік від нас.

— Саме той третій мені потрібен. — Капітан схилився над столом і почав сторінка за сторінкою перегортати протоколи.

Зокрема його цікавили зізнання Рудого на слідстві.

«Що там я, — прочитав Редліна в одному з протоколів. — Я був пішак. Вся здобич йшла шефові, котрий диригував роботою. Це була досвідчена людина. Розповідав, що в гітлерівському концтаборі угробив якогось важного німця і накивав п’ятами до англійців».

«Шеф» — то був спеціаліст. Політикою теж займався. Що я порівняно з ним? Комаха, — зізнався Рудий другого дня. — Шеф був у підпіллі».

Через кілька днів: «Шеф мешкав у «малині» в Стефи, а згодом в пансіонаті на Вільчій (у протоколі занотовано адресу пансіонату). Грошенята мав, дістав їх від одного доктора. Шеф казав, що кожний офіцер у таємному війську, якщо його загін розколошматять, дістає з теплих рук чималу копійчину готівкою».

В блакитній папці був також портретний опис «шефа». Високий, худорлявий брюнет з вродливим довгастим обличчям.

Оце й все. Але капітанові цього було цілком досить.

Того ж дня капітан відвідав очну клініку Варшавського університету. Як його там поінформували, — причому абсолютно авторитетно, — окуляри, а точніше скельця, що закладаються безпосередньо на очне яблуко, — вживаються на Заході дедалі ширше. Наприклад, для спортсменів-баскетболістів, плавців, тенісистів такі скельця — справжнє благодіяння. Закладати їх і знімати може тільки лікар, а таких лікарів у Польщі в даний момент лише двоє: професор Вогацький у Кракові і доктор Нікляс у Варшаві.

Через п’ятнадцять хвилин чорна «Варшава» спинилася біля чотириповерхового будинку в центрі міста. В приймальні доктора Нікляса було тільки двоє пацієнтів: чоловік з чорною пов’язкою на оці і молода жінка в окулярах.

На столику лежали свіжі газети, ілюстровані закордонні щотижневики, фахова література.

Капітан взяв журнал і заглибився у читання. Через деякий час він почув: