Зігмунд Штаба: Кінець Франека Грохалі

— Заглянь, Валерко, до буфета, — промовив він весело. — Треба це обмити.

— Що? Візит отого шпика? Вони починають чіплятися.

— Ех, нічого ти не розумієш. Не починають, моя дорога, не починають, а кінчають. Навіть схоже на те, Що вже закінчили. Ну що? Ще не петраєш? — сліпий починав нетерпеливитися. — Ти ж чула, що він сказав. Завтра мені повернуть Рекса. Приведуть додому.

— А що ж, вони роками триматимуть? Поки був їм потрібен, вони його тримали…

— Отож-то! Нарешті розумне слово. Поки був їм потрібен. А чому ж зараз уже не потрібен? Бо поставили хрест на всій цій історії.

Акушерка зітхнула:

— Дай боже, щоб на цьому скінчилося.

— Я ж, тобі кажу, що скінчилося. Завтра вже цього піжона в Шклярах не побачиш. А все-таки, — він потер долонею неголене підборіддя, — багато б я дав, щоб дізнатися, що цій тварюці в голову вдарило.

— Ти маєш на увазі отого шпика?

— Не шпика. Рекса. Такий спокійний, розумний пес, і от тобі маєш. Одразу за горло.

— Я б його не брала знову у дім.

— Дурниці,— обурився сліпий. — Що ж, мені його міліції лишити? На мило віддати?

— А хоча б і на мило. — На щоках акушерки спалахнули червоні рум’янці. Вона була дуже схвильована. — А хоча б і на мило, — повторила з притиском. — Ну скажи сам, чи може бути людина спокійна з таким собакою?

— Облиш. На тебе він не кидається, бо ти йому нічого не зробила.

— А інженер йому щось зробив?

— Не знаю.

— Як це не знаєш? Адже пес завжди ходив з тобою.

— Не зовсім завжди…

— Гадаєш, що тоді, як його кілька днів не було?

— Не знаю… — сліпий знизав плечима. — Десь він швендяв, і холера його знає, що тоді сталося. Ну нічого. — він вдарив себе по колінах, — як би там не було, а обмити треба. Найважливіше це те, що перестали крутитися навколо людини.

— Крутитися навколо пса, а не навколо тебе.

— Ну, ти завжди своє! А пес хіба чий? Абіссінського імператора? Не знаєш, як це буває? Стріляють у зайців, а попадають у собаку. А я бажаю, щоб на моєму подвір’ї взагалі ніхто не стріляв. Хай краще буде тихо.

— Ти маєш рацію, — Кльоновська підійшла до буфета. — Що питимеш?

— Все одно, давай горілку. А втім, якщо ти вважаєш за краще вишнівку…

Кльоновська дістала пляшку.

— Аби тільки справді на цьому все скінчилося.

Третій день перебування капітана Редліни в Шклярах почався також розмовою з кіоскером. Літній балакучий дядечко, який почував себе тепер до деякої міри позаштатним співробітником міліції, пригадав, що в ранкових прогулянках сліпого була майже тижнева перерва.

Здається, Кондзьолек хворів на грип, і сигарети купувала акушерка. Сам сліпий з’явився тільки за два чи три дні до трагічного випадку.

Зокрема, одно спостереження кіоскера мало для капітана особливе значення: пес після хвороби свого хазяїна також мав поганий вигляд. Був виснажений, і ребра різко виступали під шкірою.

— Такий вигляд мають собаки, коли повертаються додому після кількаденного блукання, — промовив кіоскер.

Отже, всупереч твердженням сліпого, слід було думати, що пес певний час був у чужих.

Зрештою, такі і тільки такі передумови могли підвести до відкриття останньої ланки, що замикала міцний ланцюг фактів, які вже підтвердилися.

Пані Потоцька, так само як і дочка аптекаря, мешкала в центрі міста, на Ринку, і було виключено, щоб вони потай могли тримати в себе собаку протягом кількох днів.

Крім того, йшлося не тільки про те, де перебував собака протягом цього часу. Рекс мусив потрапити в ситуацію, яка б робила можливим пробудження в нього ненависті до червоної «мушки» в білі горошини.

Ненависть до «мушки»… Формулювання це звучало дуже дивно, але, на жаль, кращого капітан придумати не міг.

Залишалася панна Бєльська. Садиба лісничого на узліссі, віддалік от людського ока і вуха. Умови якраз відповідні.

Не втаємничуючи нікого з місцевих у свої плани, капітан одразу після сніданку подався в бік лісу, що темнів за містом.

— Невеличка прогулянка для здоров’я, — сказав він поручикові.

Садиба лісничого розкинулась великим прямокутником будівель, зведених на галявині, яка широким клином врізалася в ліс. Високий паркан з щільно припасованих дощок замикала велика брама з ґонтовим дашком, увінчаним по боках оленячими рогами. Хвіртка була зсередини замкнена на засув.

— Це якийсь справжнісінький траперський блокгауз. — Капітан потягнув за дротяне кільце, що звисало біля хвіртки. — За таким парканом і в такому місці все можна собі дозволити.