Зігмунд Штаба: Кінець Франека Грохалі

— А хто з вас робив оті експерименти з «мушкою»? Ви чи пан Кристек?

— Міхал.

— Відбувалося все це так, як і в тій розповіді Кондзьолека?

Голос дівчини знову почав зриватися:

— Міхал його тільки дражнив… Я знаю, що це було страшно… Тепер, коли я про все це подумаю… Справді… Я уже б ніколи… Я б не знаю що…

— Вірю, — капітан не мав сумніву, що цей трагічний випадок був для дівчини справжнім потрясінням.

— А Кристек? Я міг би з ним зустрітися?

— Він па обході.

— Так я вас попрошу, коли він повернеться, скажіть йому, щоб він нікому ні слова не говорив про те, що тут було. Про мій візит також. Запам’ятайте: ні слова.

— То ви мене арештуєте?

— Сьогодні, напевно, ні. А може… може й взагалі ні…

— Виходить, все-таки там щось було, — майор, вислухавши звіт про Шкляри, з вдячністю глянув на капітана.

— Допіру буде…

— Не розумію.

— Останню ланку в справі з собакою можна вважати за першу ланку в іншій справі…

— Того сліпого?

— Ви ж тільки подумайте, товаришу майор, цей тип твердив, що собака завжди був з ним, мало того, що навіть надвір його самого він не випускав, а тим часом Рексик не тільки під час хвороби пана щоранку ганяє собі по полю, — завдяки чому Кристек, зрештою, зміг його приманити, — але пес взагалі кілька днів ие був удома. Чому сліпий брехав? Бо хотів, щоб справа припинилася… Чому? Бо дальше зацікавлення собакою могло привести до небажаного зацікавлення ним самим. А чому він хотів цього уникнути? Бо наслідки такого зацікавлення могли бути для нього неприємними.

— Чи не робите ви часом натяжки?

— Може, так, а може й ні…

Майор засміявся.

— Справді, на початку цієї справи ми говорили так само: може, щось, а може й нічого…

— І вийшло — щось.

— Отже, що ви пропонуєте?

— Не пропоную, а маю до вас прохання. Дайте мені на тиждень відпустку….

— Гаразд, будете звільнені на тиждень… на користь, так би мовити, вашого сліпого.

— Сподіваюсь, що не на користь.

— Ваша справа…

— Щиро дякую, майоре, — капітан підвівся. — Я можу йти?

— Зараз. А та дівчина? Адже з тією Бєльського треба щось зробити, хай йому чорт.

— Я просив би цю справу відкласти ще на тиждень.

— Хай буде так, — майор махнув рукою.

У спілці колишніх в’язнів передусім розшукали в списках гітлерівських концентраційних таборів ті табори, що знаходилися у Вестфалії. їх було два: KZ-74 і KZ-75. Перший, призначений виключно для німців, відпадав. Секретар витяг другий список.

Виявилось, що у Варшаві жило двоє колишніх в’язнів KZ-75. Один жив у Лодзі, один у Познані і ще один у Гдині.

Звичайно, Редліна почав з Варшави. Першим серед п’яти прізвищ у списку був Вітольд Вургала, вчитель гімназії.

Маленький, висохлий чоловік в окулярах запросив капітана до заваленої книжками кімната. Незважаючи на заперечення офіцера, він приніс дуже міцного червоного чаю у фарфорових тоненьких чашечках.

Звичайно, він був у концтаборі. Комендант, прізвище його було не Зайдер, а Шнайдер, справді виробляй з в’язнями такі штуки.

«Пам’ятаю, він щось три чи чотири рази наказував собаці «поправити галстук».

Що сталося з тим німцем, не знає, бо, завдяки турботам товаришів, його було скоро звільнено.

Тільки на третій день, у Гдині, Редліна почув те, що треба.

— Шнайдер, — розповідав огрядний симпатичний полковник, — був рідкісною тварюкою. Але той, що його убив, напевно, не поступався йому. Капо Франек Грохаля — так звали того типа — мабуть-таки забив лагерфюрера… Так ми принаймні вважали.

— Докази?

— Скоріше припущення, капітане, — полковник любив висловлюватися стисло. — Я ж сказав: мабуть, убив. Якби в нас були прямі докази…

— Ви маєте рацію. Ну, а припущення?

— Справа в тому, що ГроХаля був спеціалістом провалювати втечі. Трьох невдах-втікачів, яких цей негідник засипав, Шнайдер наказав повісити на плацу для перекличок. Через кілька місяців була підготовлена наступна втеча. Вона була так обміркована, що мусила удатися. Ну, й уявіть собі, що Грохаля увечері подався на квартиру до лагерфюрера, а вранці його вже не було. Зник. Натомість у віллі знаходять мертвого коменданта.

А для втечі спритний капо використовує проходи, підготовлені для наших людей. Ми думали так: він пішов продавати втікачів, добряче випив з комендантом, потім якась сварка через іудові сребреники, убивство — як то кажуть, у стані афекту — і внаслідок втеча.

— Напевно, так і було,

— Мабуть, — полковник потягнувся рукою до графина з сливовицею. — Ваше здоров’я, капітане. А що? Може, натрапили на слід?