Зігмунд Штаба: Кінець Франека Грохалі

— Прошу,

Міцно збудований, сивуватий брюнет у білому кітелі стояв на порозі, запрошуючи до кімнати. Замкнувши за капітаном двері, він сів до письмового стола, вийняв із скриньки для облікової документації чисту картку.

Редліна сів напроти, трохи боком, щоб на всякий випадок мати двері у полі зору.

— Що у вас болить?

— У мене? Нічого.

Доктор запитливо звів брови.

— Що це означав?

— Мене прислав сюди знайомий, ви також його знаєте… Владислав Кондзьолек.

— Як ви сказали?

— Кондзьолек. Владислав Кондзьолек.

— Не знаю такого.

— Пане доктор, — в усмішці капітана крилася добродушна іронія. — До чого ця комедія? Невже ви думаєте, що я прийшов забирати у вас час дурними жартами?

— Схоже на це. Я ще раз вам повторюю, що я не знаю ніякого Кондзьолека.

— Шкода, — капітан підвівся. — Кондзьолек тяжко хворий, марить, скаржиться, що в нього болять очі. Каже, що скельця, які ви йому вставили, пускають фарбу…

— Він збожеволів?!

— Не знаю, — капітан знизав плечима, вдаючи, ніби не звернув уваги на те, що доктор мимоволі зрадив себе. — Прощайте, пане.

— Зараз, сідайте, будь ласка, — доктор був явно розгублений. — А звідки ви все це знаєте? Ви, може, живете у Шклярах?

— Воронь боже! У Варшаві. Від народження у Варшаві. А знаю з листа. Мені писала пані Кльоновська.

— У вас є цей лист?

— Дозволяю собі зауважити, пане докторе, що таких речей при собі не носять. Таких речей взагалі не зберігають.

— Цілком слушно, — визнав доктор. — А чому вона не написала прямо до мене? — знову недовірливо подивився на капітана.

— Мабуть тому, щоб не наражати вас на небезпеку.

В конспірації, як казав один тип, обережність ніколи не завадить.

— Теж слушно, — доктор засміявся. — Я бачу, що у вас на все є готова відповідь.

— Бо ви ставите питання, на які я можу відповісти.

— А можна запитати, що єднає вас з нашим спільним знайомим, паном Владиславом Кондзьолеком?

— На це запитання я не можу вам відповісти. Я ж не питаю, що вас єднає в ним.

— Слушно! Утретє слушно. Вип’ємо кави?

— З радістю.

Доктор натиснув кнопку дзвоника на письмовому столі.

В дверях з’явилася молода гарна дівчина в білому фартушку.

— Принеси нам, Марисю, дві кави.

— В приймальні є ще один пацієнт, пане докторе.

— Це не мав значення, може почекати.

— А що до кави? Лікер, коньяк?.

— Що ви вип’єте? — доктор запитливо глянув на Редліну.

— Все одно, Можна коньяк.

— Чула? Той, французький.

Дівчина хотіла вийти, але Редліна затримав її.

— Пробачте, одну хвилиночку. Мені здається, — звернувся він до доктора, — що було б краще, якби ви прийняли спочатку пацієнта, який сидить у приймальні. Бо на нього справить погане враження, коли він побачить, що в кабінеті випивають, а його примушують чекати.

— Слушно. Учетверте, — настрій доктора дедалі кращав. — У зв’язку з цим кава потім. Спершу той пацієнт.

Дівчина вийшла, капітан теж попрямував до дверей.

У приймальні сидів поручик з Головного управління, переодягнений у цивільне. Редліна відступив від порога, легким рухом голови подав знак поручикові.

— При цьому пацієнтові ми можемо не соромитися, — сказав він ошелешеному докторові, коли мнимий пацієнт опинився в кабінеті.— Дозвольте, докторе, представити вам… співробітника Головного управління міліції.

В кабінеті майора, крім капітана Редліни, був ще хорунжий-протоколіст і молодий поручик, який, сидячи у кутку кімнати обличчям до стіни, затуляв собою якийсь предмет, що стояв на столику.

Міліціонер увів доктора Нікляса.

Доктор тримав себе упевнено, навіть зухвало.

— Попереджаю вас з самого початку, — мовив він, сідаючи на вказане йому крісло, — що вся ця комедія не має ніякого сенсу.

— Визнаю, що не має,— погодився майор. — Тому вважаю, що чим швидше ми її закінчимо, тим краще буде для вас. Ви ж знаєте умову — щире визнання зменшує кару і так далі. Отже, запевняю вас, що це справді вилине на міру покарання.

— Перш ніж карати, треба довести його провину.

Майор несхвально похитав головою.

— Знову ви за своє. Ну, тоді почнемо з іншого боку. Я вам допоможу. За яких обставин ви познайомились з Владиславом Коидзьолеком?

— Я вже казав, що ніякого Владислава Кондзьолека в очі не бачив і не хочу бачити.

— Це зовсім не значить, що ви його не побачите, — зауважив майор, — Поручику! — сказав він голосно.

З кутка, де сидів молодий офіцер, рантом виразно почулися слова капітана Редліни: