Зігмунд Штаба: Кінець Франека Грохалі

«Мене прислав сюди знайомий, ви також його знаєте… Владислав Кондзьолек».

І за мить інший голос, хриплий, зривистий голос доктора Нікляса:

«Як ви сказали?..»

«Кондзьолек. Владислав Кондзьолек».

«Не знаю такого».

— Чекайте! — наказав майор. — Досить. Ну, що? — запитав він у доктора. — Ви справді не знаєте? Хочете послухати далі?

Доктор важко дихав. Було видно, як тремтять його руки, що лежали на колінах.

— Це ще нічого не значить, — видушив з себе після тривалої паузи. — Голос можна наслідувати.

— Не будьте смішним, — розсердився майор. — На тій самій плівці є ще другий «схожий» голос — вашої Марисі.

Доктор опустив голову.

— Ну то як, будете говорити?

— Може, не зараз. Пізніше. Хоча зрештою… — він глибоко зітхнув, як плавець перед стрибком у воду.

Хорунжий-протоколіст схилився над машинкою. За згодою майора, запитання ставив капітан Редліна. Одно з них звучало так: чому Франек Грохаля після невдалого нападу на віллу опинився саме у Шклярах?

Відповідь була такою, якої і сподівався капітан: йшлося про поєднання необхідного з корисним. Оскільки вирішили, що Грохаля мусить тікати з Варшави, треба було; законспірувати його десь у безпечному місці, де він міг бути корисним.

У Шклярах мешкала Валерія Кльоновська, акушерка, яка у відповідних, відомих докторові картотеках була записана під відповідним криптоніном. У Шклярах був також авіазавод. і

Акушерка Кльоновська в своїй побічній «професії» не і належала до «асів». Однак професія акушерки дозволяла їй бувати в багатьох будинках, її запрошували також і в селище авіазаводу. Її послуги у «професії побічній» могли бути дуже ефективними, якби на місці в Шклярах була людина, яка змогла б нею керувати. Такою людиною був саме Франек Грохаля, він же Владислав Кондзьолек, літній поважний пан у зелених окулярах. Від нього не вимагали, щоб він одразу брався до роботи. Він повинен був спершу акліматизуватись, завоювати собі довір’я і повагу, врости в нове середовище…

— Я не давав йому ніяких строків, — мовив доктор Нікляс, беручи сигарету з покладеної перед ним на столі, пачки «Познанських». — Це мала бути перспективна акція. Я був готовий рік чекати відомостей від нього, аби тільки ці відомості були справжнім відкриттям.

— До деякої міри так воно й було, — сказав капітан.

Тепер і майор посміхнувся:

— А хіба це не відкриття? — зауважив він діловим тоном. — Я гадаю, що на сьогодні досить, — звернувся він до Редліни.

Коли вони залишилися самі, майор простягнув капітанові руку.

— Сердечно поздоровляю вас, капітане. Ви довели, як можна одним пострілом убити двох зайців. Дайте телефонограму, щоб арештували Грохалю.

— Я ще маю один день, майоре, — це звучало як прохання.

— З вами завжди так. Ви справді наполягаєте на цьому?

— Справді.

— Але що це вам дає?

— Дуже багато, майоре. Не забувайте, що в Шклярах є завод, багато людей, вони наочно пересвідчаться, як часто зовнішність буває обманлива.

— Ну добре. А що з тією дівчиною? Вас цікавить її доля?

— Звичайно, цікавить. Смерть інженера була абсолютно випадковою, і жоден суд, маючи такі докази, не інкримінуватиме їй навмисне вбивство.

— Ну, тоді ненавмисне.

— Невідомо. Крім того, була амністія, і я зовсім не бачу підстав, щоб цю справу витягати перед людські очі. Нікому це не допоможе, а над дівчиною тяжітиме все життя. Повірте мені, майоре, що так буде краще.

— Ну, що ж, — майор зітхнув, — я навчився вам вірити.

День був теплий і погожий…

На Ринку в Шклярах товклося багато людей — годинник на костьолі щойно пробив чверть на восьму.

Капітан Редліна, повернувшись спиною до вулиці Сонячної, стояв за кіоском, тримаючи перед собою розгорнуту газету.

З ледве помітною усмішкою він прислухався до стукоту ціпка, що чувся дедалі виразніше.

Ще двадцять, ще десять кроків…

— Капітан різко повернувся і опинився перед віконечком кіоска разом з чоловіком у зелених окулярах.

— Добридень, пане Грохаля, — промовив Редліна голосно і чітко, кладучи йому руку на плече.

Про те, що сталося потім, довгі роки розповідатимуть люди в Шклярах. Бо чоловік у зелених окулярах, всіма шанований екс-майстер слюсарної справи пан Владислав Кондзьолек, кинув поводок, пустив пса і стрімголов побіг уперед. Проте недалеко.

З усіх боків Ринку, з кожної вулиці йшли йому назустріч заздалегідь розставлені міліціонери.

Чоловік у зелених окулярах мусив здатися.

Пасажирський поїзд відходив із Шкляр о дев'ятнадцятій сорок п’ять. О дев’ятнадцятій сорок на перон вийшло кілька осіб. Висока дебела жінка, прикута за руку до чоловіка у зелених окулярах, троє міліціонерів з автоматами і за кілька кроків позад них мужчина у світлому плащі з поясом і в крислатому капелюсі.