Зігмунд Штаба: Кінець Франека Грохалі

Йому довелось досить довго чекати, перш ніж на стежці, посиланій галькою, заскрипіли швидкі дрібні кроки. Клацнув засув.

Йому відчинила дуже гарна дівчина. Середня на зріст, брюнетка з волошковими очима, загорілим обличчям, з коротко підстриженим волоссям. Шерстяна сукня кольору морської води вигідно підкреслювала її струнку постать. Вона запитально дивилася на незнайомця.

— Тут живуть Бельські?

— Та-а-ак… Слухаю вас.

— Яз міліції.

Рука дівчини, що лежала на засуві, ледь помітно здригнулася.

«Вона б охоче захлопнула хвіртку перед моїм носом», — подумав капітан.

— Батька немає,— дівчина проковтнула слину. — Він у Варшаві на курсах.

— Я, власне кажучи, до вас.

Дівчина глянула в бік дому, ніби звідти міг вийти порятунок.

— Я розумію, — капітан поліз у кишеню, — ви, може, боїтесь, що я не той, за кого себе видаю. Прошу, — він підніс до її очей розгорнуте службове посвідчення.

Вона злякано глянула.

— Але ж я не говорила, що не вірю. Заходьте, будь ласка. — Дівчина відійшла вбік.

Величезний вовкодав, прив’язаний біля сарая, побачивши чужого, зайшовся шаленим гавкотом. Він шарпав ланцюг, метався й кидався, припадав до землі, готовий стрибнути на непрошеного гостя.

— Я б не хотів зустріти його без ланцюга, — капітан кивком голови вказав на розлютованого пса.

— Нічого б він вам не зробив. Він тільки так удає. Я б могла його зараз відв’язати, і він, напевно, не кинувся б на вас.

— Хай пані цього не робить. У таких випадках краще вірити на слово.

Дівчина блідо посміхнулася.

— Вік справді не кидається на гостей.

— Хай так, але є гості й гості. Не кожного гостя приємно бачити. Навіть… хазяям.

Вона опустила голову.

Кімната, куди дівчина ввела капітана, була їдальнею. Приємно пахло деревом. Нефарбовані стіни із світлих, гладко виструганих дощок, закопанські меблі і велика кількість різного розміру рогів диких тварин — все це створювало оригінальну, естетичну цілість. На стінах висіли кольорові килимки, занавіски закривали широкі вікна.

— Можна закурити?

— Прошу.

Капітан вийняв «Познанські», пошукав очима попільничку.

— Отой глиняний кухоль, — сказала вона, не відходячи од вікна.

— У мене до вас два запитання, — Редліна присунувся разом з кріслом до столу. — Перше, з якого часу вам почав подобатися червоний шовк у білі горошини…

З другим запитанням можна було почекати. Дівчина повернула обличчя до вікна. Вона плакала.

Капітан знав з досвіду, що на всі запитання він тепер одержить щиру відповідь. Він запалив сигарету. Обійшов стіл, став біля дівчини.

— Не плачте, — делікатно, кінчиками пальців він торкнувся її плеча. — Насамперед я постараюсь вас зрозуміти і, якщо зможу, допомогти. Ну, то як воно було з тією собакою? Що вас наштовхнуло на цю думку?

Дівчина підняла голову.

Сльози котилися по її щоках. Вона скидалася на малу скривджену дитину, жалюгідну, беззахисну.

— Це через Генріха… У всьому… тільки він… якби не це…

— Через Генріха? Хто це?

— Інженер Гайда, — схлипнула вона.

Капітан узяв дівчину за лікоть, підвів до столу.

Вона слухняно сіла.

— Краще спочатку… Отже Генріх…

Вона познайомилась з ним на танцях у клубі. Це було її перше кохання. Тоді вона ще не знала, що для Генріха молода й гарна жінка тільки іграшка, яку він кидає без жалю у ту ж саму хвилину, коли у нього з’явиться нова, Знайомство, яке вона старанно приховувала від батька, тривало кілька місяців. Одного дня Катаріна призналася Генріху, що чекає дитину. Як і слід було чекати, інженер сприйняв цю новину без ентузіазму, Він навіть взяв під сумнів своє батьківство, мовляв, ще важко встановити, тим більше, коли жінка «гуляє» з одним мужчиною, а живо під одним дахом з Іншим. Той другий був лісник Міхал Кристек, далекий родич, сирота, що а дитинства жив у домі Бєльського.

На такий цинізм Катаріпа зреагувала так, як багато жінок в її становищі: дала коханцеві по лиці, кілька днів була в розпачі, думала про самогубство і, нарешті, потрапила до рук пані Валерії Кльоновської, дипломованої акушерки. Батькові вона сказала, що їздила на кілька днів до подруги.

— Як же вам вдалося зберегти це в таємниці? — здивувався капітан. — У такому маленькому містечку?

— Мені просто пощастило, — дівчина сумно посміхнулася. — Я прийшла до неї вночі, а пішла на світанку. Якось ніхто не помітив мене.

— Ну а далі?

— На третій день, коли я вже добре себе почувала, Кльоновська запросила мене на іменини. Було нас тільки троє. Як я помітила, пані Кльоновська не любила товариства. Вона накрила дуже розкішний стіл: коньяк, закордонне вино, лосось, сардини… Той сліпий, її брат, пив багато і ще більше говорив. Розповідав, що під час війни був офіцером на Заході, в Італії. Розповідав, як від там розважався, який мав успіх у жінок… А ще до того вія сидів у концентраційному таборі у Вестфалії, убив коменданта того табору і втік. До польського війська. Папі Кльоновська раз його навіть штовхнула під столом, а він розсердився і сказав: «Хай молоді слухають, хай вчаться». Наказав налити собі склянку коньяку і одним духом випив. А пані Кльоновська була вся червона. Не знаю, може, зі злості, а може, тому що теж багато випила. А потім почалася розмова про собак… Пан Кондзьолек сказав, що вівчарки дуже розумні тварини і що їх можна всього навчити. І знову почав про концтабір. Якраз отой комендант, якийсь Зайдер… Шнайдер… мав собаку вівчарку. Він наказував замикати собаку в клітці, і один есесівець кілька днів дражнив того собаку. В нього була палиця з гострим кінцем, на яку настромлювали червоний галстук, политий лізолом. На третій день пес кидався на палицю, як тільки бачив той галстук і чув запах лізолу.