Зігмунд Штаба - Кінець Франека Грохалі

— Як мені вас відрекомендувати?

— Валігура.

— Вам доведеться трохи почекати. — Вона провела Грохалю до кабінету і випурхнула з кімнати.

— Хатинка нічого собі, нічого собі!.. — Франек з цікавістю розглядав кімнату. Прекрасні меблі, чудові килими, рідкісні картини на стінах. — Непогано їм живеться, — пробурмотів, провівши рукою по шорсткій поверхні старовинного килима. — Апартаменти, меблі, про грошенята годі й говорити. Золото, долари фунти… наші там, у-Лоц-доні, мабуть, їх не кривдять. Не те, що ми, — спохмурнів раптом. — Сидить чоловік у лісі, кожної хвилини може дістати по шапці. Тьху, чорти надали.

— Я до ваших послуг, пане.

Франек різко обернувся.

Сивуватий брюнет у чорному шовковому шлафроці з оксамитними вилогами простягав до нього обидві руки.

— Я страшенно радий бачити вас. Вчорашні газети повідомили, що органи безпеки ліквідували всю банду, тобто загін Валігури, а отамана арештовано!..

— Було таке.

— З поїзда. Мене везли до Варшави. Перед Скерневіцами я одважився. Мені набридло товариство міліціонерів, і я вирішив перемінити квартиру.

— Ха! Ха! Ха! Добре сказано! — засміявся доктор. — Ви перемінили квартиру! Але, якщо дозволите, перейдемо до їдальні. Мабуть, ви зголодніли?

— Я думаю.

— Хоча… — господар завагався, — було б добре, якби ви перед тим трохи помились і почистилися. Де ви роздобули таке вбрання? В молодшого брата?

— Якщо виходити з того, що всі люди брати, то в брата. Позичив по дорозі.

— Ага! Ну то як, будемо купатися?

— З великим задоволенням.

— Марисю! — доктор вийшов до передпокою. — Це наша зв’язкова, — він представив дівчину Франекові.— Будь ласка, люба, приготуй ванну, а також пошукай в мене для нього якийсь одяг. Ти ж бачиш, який у нього вигляд.

За півгодини Франек, викупаний, поголений і переодягнений, уже сидів за сніданком.

— І що ви думаєте тепер робити? — занепокоївся господар, коли Франек закінчив розповідь.

— Саме про це я й хотів вас запитати.

— Бачите, — заклопотаний доктор крутив у руках ложечку, — у нас з певного часу тож іде не все так, як треба. Були арешти. Ми втратили багато людей на корінних посадах. Нам бракує контактів. Чим я можу вам допомогти?

— Пошліть до загону.

— До загону я зараз не можу вас направити. Тут, у Варшаві, зараз теж немає для пас роботи. Тиждень-два ви повинні самі про себе подбати. Потім побачим.

— Подбати! Легко сказати. З порожнім шлунком, без житла…

— О, про це не турбуйтеся. Гроші, на щастя, в мене є. Як ви знаєте, командир після розгрому загону мав право на одноразову допомогу.

— Скільки?

— Сто тисяч злотих.

— Ну добре, а як це практично виглядає?

— Я зараз вам виплачу.

Доктор підвівся і вийшов до сусідньої кімнати.

— Прошу, будь ласка, перелічіть, — поклав він перед Франєком пачку банкнотів по тисячі злотих.

— І коли ж я маю до вас з’явитися?

— Яке сьогодні у нас число?

— Третє.

— Ну, скажімо, наприкінці місяця.

— Гаразд.

Грохаля вийшов на вулицю.

На тротуарах юрмилися люди. Пристойно одягнені, усміхнені, вони не справляли враження нещасних жертв, що живуть під постійним страхом, під загрозою «червоного терору», як весь час кажуть за кордоном і про що з особливим наголосом говорив доктор.

Увагу Фраиека привернув вируючий густий натовп біля нового багатоповерхового будинку на Марталковській.

— Щось сталося! — зрадів він. — А все ж… — Грохаля перейшов иа протилежний бік.

«Полонія», — розчаровано прочитав він напис над входом. — Хочеться ото людям у такі непевні часи ходити в кіно. Ага! — згадав. — Сьогодні ж неділя!»

Безцільно, не поспішаючи, Грохаля йшов разом з іншими, переходив вулиці, зупинявся перед вітринами.

Погулявши кілька годин, Франек не тільки стомився, але й зголоднів. Він якраз виходив з площі Трьох Хрестів на вулицю Мокотівську.

«Куяв’як». А що, можна». — Він пхнув двері і зайшов до ресторану.

Всі столики було зайнято.

— Пан хоче пообідати? — як з-під землі виріс перед ним кельнер. — Нагорі ще знайдеться вільний столик.

— Дякую, я переїм щось навстоячки, — відповів Грохаля і попрямував до буфету.

Вже стемніло, коли Франек вийшов з «Куяв’яка». При світлі ліхтарів, що висіли високо над вулицею, щербаті контури стін справляли незвичайне враження. Темні масиви руїн де-не-де світилися яскравими квадратами вікон — знак того, що в руїнах хтось живе, — і скидалися на похмуру театральну декорацію.

Людей на вулицях було вже менше, але в кафе і ресторанах відвідувачів ставало все більше.