Добридень, сусіде! Сміховинки

1674. Запросив мугир до себе на обід кума Ганса. Посадив його за стіл, а сам взявся ножі правити. Жінка його у цей час на кухні двійко курчат досмажувала і, як воно буває інколи у кухарів, та ще й жінок, так часто їх пробувала, що скоро від курчат не лишилося й сліду. Але що ж далі? Треба виходити зі становища! Ламала вона собі голову, ламала, а коли чоловік вийшов по свому ділу на подвір'я, її раптом мов би осяяло. Вбігла в світлицю, де сидів гість, і каже:

— Ой, куме, якби ви знали, що мій чоловік хоче з вами вдіяти! Хоче вам вуха відрізати! У нього, бідолашного, трохи не всі вдома. Тікайте, куме, доки не пізно.

Перелякався кум — і гайда зі світлиці За хвилю повернувся чоловік до хати.

— А де ж кум? — питає.

— Ой,— каже жінка,— і нахабу ж ти привів. Зайшов до мене на кухню, згріб моїх курчат і втік із ними.

Чоловік як був із ножем у руках, так і кинувся навздогін.

— Куме! Лиши мені хоч одне, хоч одне-однісіньке! — волає.

А кум гадає, що просять у нього дозволу відрізати хоч одне вухо — і наддав ногам моці.

1675. Корчував дядько пеньки і побачив на сосні гніздо. Спробував дістатися до нього, але тільки видереться стовбуром на вершок — відразу ж і зсунеться. То й почав просити бога:

— Боже, допоможи вилізти на соснину, дам тобі половину!

Бог почув його прохання, і глянь — вже тягне дядько пташенят.

Витяг перше і каже:

— О, це таке гарне, мусить моїм бути!

Витяг друге і примовляє:

— А це ще ліпше, мусить бути моїм. Богові віддам малечу — йому підростуть.

Як лише дядько промовив це, вилетіла з вершка сусідньої сосни сова, та так затріпотіла-забила крилами, що дядько з переляку грудою на землю. Ледве піднявся і розгнівано зарепетував:

— Ти, боже, великий нахаба, що так мене із сосни пошпурив! Дістав би половину, а так — дзуськи.

І пішов корчувати свої пеньки.

1676. Купив собі дядько на куловському ярмарку оселедця і відійшов убік під будинок аби з'їсти. Якраз у вікні того будинку хлопець-підліток грався з гумовою кишкою. Дядько його не бачить, а він дядька бачить — і трах його кінцем кишки по руці. Озирнувся дядько довкола — нікого. Подумав, що то оселедець так щипається. Розгнівався, жбурнув оселедця на землю, топче люто ногами і примовляє:

— Зажди, гидото, я тебе провчу, як і кого щипати!

1677. В давні часи, коли люди займалися ще бортництвом, вислідив один вохожанець, на ім'я Мєртин, дерево з бджолами. Упевнився, що ніхто його не бачить, і побіг до сусіда:

— Сусіде, я знайшов лісові бджоли. Ходімо, заберемо.

Сусід, що вже мав домашні бджоли, взяв горщик із вугіллям, і рушили. А коли прийшли на місце, дорадилися, щоб Мєртин поліз на дерево і поглянув, які то бджоли.

Мєртин насилу видерся, але ж, на біду свою, забув у якому саме дуплі бджоли, тож зупинився біля якоїсь іншої діри.

Між сусідами відбулася така розмова:

— Мєртине, чи великі бджоли?

— Певно, що великі, хоч є й маленькі.

— Тоді дуй на них, що маєш сили.

Як тільки Мєртин роззявив рота і почав у дупло дим із горщика вдувати, вилетіла з дупла сова, та так несподівано шугнула під носом бідного Мєртина, що він, наче стигле яблуко, полетів із горщиком униз, а там — і горщик розбився, і сам ледве дух не випустив. Стогне та з переляку зубами цокоче. А сусід — якби у відповідь:

— Шкірся не шкірся, а за розбитий горщик мусиш мені заплатити.

1678. Була в Кулові торговиця. Два кремезні дядьки, Матей і Татей, так довго не причащалися горілкою, що жодне діло До рук їм не бралося. Тож вирішили вони податись до Кулова, на ярмарок. Але на торговицю йти — річку грошей нести, і потрібно спершу добре помізкувати, де їх взяти.

Нарешті, Матей каже Татею:

— Друже, Татейку, а все ж ходімо на ярмарок! Коли нічого ліпшого не придумаємо, то купимо барило горілки, продамо чарками, як інші люди роблять, і матимемо якийсь гріш.

Купили барило горілки — і до Кулова. Але чи не біс їх поплутав? Усю решту грошей залишили вдома, у жінок. Барило несуть по черзі. Спочатку все йшло гаразд, але з часом сонце так почало припікати та присмалювати, що Матей і Татей мусили часто піт із лоба витирати, а язики від спраги поприлипали до піднебіння.

— Гей, Татею,— промовив спрагнений Матей,— що би сталося, коли б кожен із нас узяв та налив собі по чарці,— адже спека.

У Татея, що саме в цей час ніс барило, від слів тих аж слина потекла. Та він був упертіший, тому сказав: