Добридень, сусіде! Сміховинки

— Ні так ні сяк, друже.

— Чого?

— Та взяв собі жінку!

— То добре!

— Та не дуже!

— Чого ж?

— Інші до неї зачастили.

— Погано.

— Не так уже й погано!

— Чого ж?

— Один там триста талерів залишив.

— Це добре!

— Не дуже!

— Чого ж?

— Пан їх у мене забрав!

— Це погано.

— Не дуже!

— Чого ж?

— Він мені за них дванадцять мішків пшениці дав.

— Це добре.

— Не дуже!

— Чого ж?

— Миші зіпсували пшеницю!

— Це погано.

— Не дуже!

— Чого ж?

— Я нею вигодував дванадцять свиней!

— Це добре!

— Не дуже!

— Чого ж?

— Жіночка моя в смальці втопилася.

— Це погано.

— Не дуже!

1670. Сидить селянин на лаві за столом, обличчя руками закрив. Спати не спить, але й не «не спить». Зайшов до нього сусід. Бачить, що господар закрив обличчя руками, то й питає:

— Агов, куме, що ти робиш? Спиш?

— Ні!

— Плачеш?

— Ні!

— З тобою що-небудь сталось?

— Та ні ж!

— Тебе ошукали?

— Ні!

— Зуби тебе болять?

— Ні!

— Хворий?

— Ні!

— Так тоді скажи мені, що з тобою, про що ти думаєш?

— Ні про що не думаю. І нічого зі мною не трапилось.

— Ти у тяжку задуму впав?

— Та ні, куме! Я ні про що не думаю, і так мені найкраще.

1671. Зустрів сусід сусіда.

— Куди, куме?

— До лісу, за насінням гусениць.

— За насінням гусениць? Навіщо воно?

— Самі знаєте, минулого літа в наших краях не було жодної гусениці, тому й капуста не вродила. Сього літа хочу заздалегідь зарадити лихові.

— Ой, куме,— промовив сусід,— добре надумали! А знаєте, куди я йду?

— Ні.

— Йду у верболіз, за тхорячим насінням.

— За насінням тхора? Навіщо воно?

— Самі знаєте, минулого літа наші кури погано неслися, яйця пропадали, то, може, нестимуться краще, якщо до них тхори вчащатимуть, а вони їх яйцями пригощатимуть.

1672. Жили колись три брати. Найстарший був сліпий, середній — паралітик, а наймолодший — кривий. Забажалось їм піти на полювання. Надумали та й пішли. Полюють. Сліпий вислідив зайця, кривий наздогнав, а паралітик додому приніс.

Вдома кожен із братів зажадав зайця собі. І ніяк не могли дійти згоди. Тоді обрали собі за суддю свого пана. Прийшли до нього й розповіли все, як було. Пан трохи подумав і сказав:

— Не можу дати вам жодної ради. Ідіть додому, подумайте, і хто з вас найбільшу брехню придумає, той дістане зайця.

Назавтра прийшов перший брат і каже:

— Панеле у нас такий віл, що коли виводимо з хліва, він рогами неба дістає.

— Вірю,— каже пан.

Прийшов і середущий брат, каже: — Пане, є у нас перед хатою така купа гною, що коли кури на неї вилізуть, то зірки в небі клюють.

Повірив пан.

На третій день прийшов наймолодший брат.

— Пане,— каже він,— перед нашим обійстям є ставок, ми у ньому коней купаємо, потім зв'язуємо їх за хвости і сир робимо, а ваша ласкава пані до того ставка за сироваткою ходить.

— Е, це вже ти занадто брешеш! — мало не закричав пан.— Ну, та годі, бери собі свого зайця і геть звідси!

1673. Худий Мотс з самого ранку лупав камінь у скелі, аж доки не настав час обідати. Проте зарібок Мотса горілка взяла, у капшуку залишилось якихось десять грошів. Човпає він, не поспішаючи, до села і мізкує, як би його за ті гроші по-людськи пообідати.

Проходить біля кузні й бачить — ковалиха виставляє у вікно студити велику миску картопляників.

Зупинився Мотс і питає:

— Для кого це?

— Для чоловіка і для синів, а для кого ж! — відрізала ковалиха.

— Слухай, господине! — розсміявся Мотс,— цього ополоника для трьох порядних чоловіків мало!

— Мало? Такої миски!

— Оті кілька картопляників один з'їсть!

— Мусить мати луджений живіт, щоб усі їх убгати.

— Б'юсь об заклад на десять грошів, що сам один упораюсь.

— Хотіла б я бачити.

Мотс витяг свої останні гроші, поклав на стіл і підсів до миски.

Ковалиха побожно склала руки і дивиться, як один за одним картопляники зникають. Аж страх її взяв, що все це за якихось десять дрібних грошів. Тим часом Мотс до дна добирається. Але тут же відклав набік ніж і виделку, підвівся з-за столу, сунув ковалисі в руку гроші й каже:

— Не можу більше, я програв! Проте, побий мене грім, я собі не уявляв, що їх тут так багато.

— Ха-ха-ха, я знаю, що варю! — сміється господиня, ховаючи дорого здобуті гроші.— Іншим разом раджу подумати, а не так легковажно гроші розтринькувати.