Добридень, сусіде! Сміховинки

І гримнув кулаком по мисці так, що вся їжа по хаті розлетілася.

Відтоді їли з нової миски, що не мала засічки.

1659. Один бур погано годував своїх наймитів: кожен день — поливка, а в ній — жодного вічка омасти. І стали наймити радитись, як би то віддячити бурові. Одного дня, коли їм подали ту пісну поливку, старший наймит узяв миску і носить навколо стола. Увійшов бур, став, як укопаний, біля дверей і тільки головою похитує. Нарешті спитав:

— Що це ти робиш?

— Ой,— бідкається наймит,— осліпнула наша бідна поливка, немає в неї жодного вічка, тепер мусимо її водити!

1660. Року 1813 була в будишинському краї велика дорожнеча. Особливо дорого коштувало масло.

З'явився на будишинському базарі бур і заправив за дзбан масла 20 старих срібляників. Якась бідна немічна жінка дає на срібляник менше, та загребущий бур не погоджується, тільки примовляє:

— Війна!

Жінка благає, бо грошей більше не має, а вдома у неї п'ятеро малих діток, чоловік поліг на війні — за край рідний. Та дарма бура просити. В голові у нього одне. Вперся — і знай своєї:

— Війна!

А неподалік стояв саксонський солдат, що все бачив і чув. Підійшов до бура, відібрав масло, примовив:

— Війна!

І, віддавши масло бідній жінці, наказав їй іти додому.

1661. До багатого скупого бура забрів жебрак. Але той нічого не дав, тільки порадив:

— Коли не можеш зв'язати обидва кінці, то зав'яжи один і повісся!

Бідняк і сам подумав, що жити ніяк, і справді вирішив повіситись. На полі багатого бура стояла стара-пре-стара груша, вся сточена хробаками. До неї й прийшов, закинув мотуза, а другим його кінцем обв'язав собі шию. Але де не взявся півень, вигріб з-під стовбура груші купу піску, і жебрак сперся на ноги. Поглянув униз і побачив між піском гроші. Мигцем зняв з шиї мотуза і — до стовбура, аж там багато-багато блискітливих монет. Зібрав їх усенькі і не став більше жебрати.

Прийшов якось на своє поле скупий бур і здалека ще побачив на груші мотуз. Почав обдивляти грушу довкола, бо ж тут усі свої гроші заховав. Але грошей — як не було. Так зажурився, що накинув на шию зашморг. Де не взявся півень, вигріб з-під його ніг пісок, щоб скупий бур як можна довше повисів.

1662. У багатого бура зовсім не було дітей, але був пес, якого він над усе любив. Здох пес. Бур засмутився дуже і став мізкувати, як би то свого пса поховати на цвинтарі. Замовив зробити йому труну, а коли смеркло, відніс труну на цвинтар і став копати яму.

Несподівано з'явився на цвинтарі священик і питає в бура, що він тут робить. Бур розповів, що мав пса, який приніс йому багато радісних хвилин, і за це він хоче поховати пса по-християнськи. Священик розгнівався за цей вчинок і засудив його як негідний християнина. А бур вислухав, тоді й каже:

— Ой, отче, коли мій любий Неро вмирав, то тихо, аби ніхто з посторонніх не чув, прошептав: «Священикові даси десять талерів, кантору п'ять талерів!..»

Почувши те, панотець заговорив примирливо:

— То чого ж ви не дали мені знати про це раніше?! Ми б йому ще й службу відслужили!

1663. На городі священика вродили відбірні огірки, а в цілому селі скрутно було того літа з огірками. Тож не дивно, що попівські грядки почали спустошуватись.

Якось уранці, дорогою на недільну службу, завернув священик на хвильку до своїх огірків, аж бачить — огірки хтось уночі покрав. Перенишпорив усю грядку і надибав один-однісінький огірок — залишений ніби навмисне для нього. Розгнівався, але тицьнув огірок до кишені і пішов божу службу правити. У церкві виголосив проповідь про злодійство та інші негідні вчинки, а під кінець розповів, що трапилося з його грядками. Витяг із кишені огірка і заволав:

— Лише один-однісінький огірок залишили мені! Але й цим одним я розтрощу голову тому, хто всі інші покрав.

Нараз із жіночих рядів жінка сільського старости зарепетувала:

— Гандрію, сховайся!

1664. Вимітав якось сажотрус в одного священика комин і побачив багато-багато шинки. Підрахував про себе, що священик сам-один ніколи тої шинки не з'їсть, і став обмірковувати, як би до неї дістатися.

Коли смеркло, заліз він до сіней і сховався під драбину, що вела на горище. Як тільки священик ліг, заліз на горище, повідрізував шинку і все поховав у мішок.

Та коли спускався драбиною, спіткнувся в темряві, і мішок з громовим гуркотом полетів униз. Від гуркоту священик пробудився. Не запалюючи свічки, вийшов у сіни. Побачив чорну-чорну постать, почув: