Народ - Народ про релігію

Якось в нашому селі
Та піп поселився,
Бога славив на землі
І святим молився.
Хвалить бога наш старик
Від зими до літа.
Так і жив, неначе бик,
Панотець Микита.
Прийде з ранку в божий храм
Панотець Микита,
Цілий день горлає сам,
Мов коза прибита.
На підмогу прийде дяк,
Собі басом гряне,
Але в божий храм ніяк
Ніхто й не загляне.
Зайде в церкву й паламар
Та попу поможе:
Розідме в кадилі жар,
Ладану положить.
Так кадили та гули
Святителі самі,
Ніби в кузні, розвели
Диму в божім храмі.
Ходить, плаче на кінці
Панотець Микита —
На штанах одні рубці,
Зносилася свита.
Позгиналися боги,
Дурниці не стало,
Минулися пироги,
Ковбаси та сало.
Солом ходить панотець,
Бога вихваляє;
Не несуть йому яєць,
П’ятачків немає.
Бачить батюшка вже й сам —
Не вийде нічого
І пішов у божий храм
Обновлять святого.
Ізігнувся піп крючком,
Робив скільки сили;
Цілий день удвох з дячком
Краску колотили.
Наварили відер п’ять,
Підійшли до столу
І почали обновлять
Святого Миколу.
Затаїв Микита дух,
Дихнути боявся,
Бо Микола так потрух.
Що чуть-чуть держався.
Піп підмазав на боках,
На руках і шиї
Та киває до дяка,
Щоб підлив олії.
Варить краску паламар,
Огонь роздуває,
А дячок, немов шинкар,
Краску підливає.
Піп красив усі кутки —
Зверху і донизу:
Вуса, бороду й виски,
Черевики й ризу.
Та в попа така рука,
Що де він і вчився»
Бо з Миколи-старика
Парубок зробився.
Піп поправив те вінець,
Бороду та вуса
І поставив на стілець
Навпроти Ісуса.
Серце з радощів в попа,
Як у зайця, б'ється,
А Микола як живий —
Стоїть, аж сміється.
Дяк у носі колупа
(В краску обліпився),
Подивився на попа
Та й собі залився.
А старенький паламар
У боки вже взявся,
Погасив з-під краски жар
Та й собі сміявся.
— Паламар, іди дзвонить,
Людей викликати…
Піп узявся руки мить,
А дяк підмітати.
По селу від краю в край
Староста носився
І кричав, що Миколай
Вночі обновився.
Стали в церкві готувать,
З свічками носиться
Та народу дожидать
На чудо дивиться.
Паламар свічки ліпив
Попід образами
Та на лихо й зачепив
Миколу штанами.
Паламар собі хотів
Поправить рукою,
А Микола й полетів
Насторч головою.
Так йому вже довелось…
— Паламар, падлюка!..
Із Миколи зостались
Трухляк та пилюка.
Як підняв тут піп базар,
І де він навчився!
Як той бідний паламар
З ляку й не скінчився?
Кинув ризу піп з плечей,
Забувся й кадила,
Сльози сипались з очей,
Як у крокодила.
Піп сльозами в вівтарі
Гірко обливався,
А тим часом на дворі
Вже народ збирався.
Піп помчався на носках
І не став гуляти,
Став із краскою в руках
Другу обновляти.
Піп старався, щоб тепер
Ще раз не прогавив,
Грязь ганчіркою зітер
І на стіл поставив.
Тільки з ляку не вловив,
Що стоїть святая,
Та Варвару й обновив
Замість Миколая.
Піп надувся, як бугай,
Та кричить з порога:
— Святий отче Миколай,
Моли о нас бога.
Люди глянули як слід —
І що за новинка?
Миколай же старий дід,
А це стоїть жінка.
Молодиця хоч куди —
Не знайти нікому,
Засміялися діди
Та й пішли додому.
Зосталися піп та дяк
У церкві курити,
Не вдалось-таки ніяк.
Людей обдурити!
Паламар в кутку сидів
І плакав без міри —
Йому шишку піп набив
Кілограм чотири.
Піп із ляку чуть не вмер
Із дяком на пару —
Вони тільки аж тепер
Пізнали Варвару.
Після того в нас в селі
Всі свічки потухли.
Із Варвари на столі
Всі дошки потрухли.
Де поділись піп та дяк,
Ніхто їх не знає,
Після того вже ніяк
Чудес не буває.
Минулася їх брехня,
Пройшли ті моменти,
В бувшій церкві в нас щодня
Фільми та концерти.

Пішла чутка по селу:
Спаситель з’явився,
(А із ним і мати божа),
В лісі оселився.
Там у лісі у густому
І днює й ночує,
Страшне пекло за гріхи
Людям пророкує.
Що живуть вони без бога
І церкви святої,
Що не носить піп у селі
Ризи золотої.
«Ой, покайтесь, грішні люди,
Бо буде вам лихо,
Повиходьте із колгоспів,
Бо то гріх великий.
Ой, моліться, покоріться
І жертвуйте богу
Шматок сала, трохи грошей
За райську дорогу».
Посміялися в селі,
А взнати цікаво
І пішли у ліс шукати
Господа-прояву.
Найшли в лісі земляночку,
Укриту землею,
В ній «спасителі» жили —
Піп із попадею.

Зосталася стара баба
Сама ночувати,
Похрестила вікна й двері
І вляглася спати.