Народ - Народ про релігію

Одного вечора Данько пробрався завидна до церкви, заліз на хори і добренько заховався. Ще й мотузку з собою прихопив. Сидить, чекає.

Враз чує: чалап… чалап… Іде хтось. Сірник — чирк! Бачить Данько — Ілля. Свічки світить. Стає навколішки — і пішов:

— Отче наш, іже єси…

Довго отак читав усякі молитви, а тоді:

— Господи, прийми мою вірну душу, врятуй мене, раба твого, від комсомольців. Жити через них не можу на селі. Сміються з віровчення твого, халамидники! Всякі лекції проводять у клубі й по бригадних хатах… Хімічеські сперименти. Ікони самі обновлюють, без тебе, господи! Врятуй мене, боже!..

«Я тебе врятую», — думає Данько.

І почув раптом Ілько «глас божий»:

— Ілля, лізь на небо!..

Як почув він — закам’янів, так злякався. Мимрить щось собі під ніс, тільки й чути:

— Не достоїн, господи… Не достоїм…

Коли це через деякий час знову роздається глас та ще й — о диво! — мотузка повільно спускається…

— Не достоїн, господи!.. — хреститься і аж скавучить Ілля. А сам думає: «Спробуй з богом не погодься, не полізь — зразу може й грім влупити. З ним жарти куці. Ну, як скаже втретє,— полізу. Що буде — хай буде!»

— Ілля, лізь на небо!..

— Та полізу, господи, раз уподобав ти грішну душу мою. — І обома руками взявся за кінець мотузки. Тільки взявся — чує, що возноситься догори. Від страху й очі заплющив, у думках із світом прощається. А «сила божа» його щодуху на небо пре. Правда, мотузка в Дань-ка була гнилувата, а паламар важкенький. Тягнув Данько, тягнув, а як Ілля був на висоті десь метрів з п’ять, — мотузка як урветься, Ілля як торохне на підлогу, як закричить на всю церкву.

— Я казав, сто чортів тобі у печінку, що не достоїн! А він — лізь та й лізь, щоб тобі очі повилазили!

З тієї ночі церква в нашому селі назавжди спустіла. Останній «набожний» чоловік втратив віру в бога, дарма, що його й понині звуть «чоловіком божим».