Аж прибігає піп та дзвонаря за рукав:
— Що це ти калатаєш, як оглашенний? Де горить?
— Батюшко, це ми з вами горимо. Ви ж самі бачите, що добром до церкви ніхто не йде. От я врізав такої, що всі прибіжать. Тепер ваше діло церкву відчиняти та службу божу правити.
ЯК ШЕВЧЕНКО ЦЕРКВУ РИСУВАВ
Діялось це ще тоді, коли завітав був до нас на Україну Шевченко. Був, знать, приказ йому такий даний, щоб ото зрисувати церкву нашу. Отож розіслав він свою свитину поблизу церкви та й рисує собі. Скоро чи довго по тому підходить до нього таки ж наш панотець з матушкою та й мовить Тарасові:
— А що це ти робиш, страннику божий? Чи знаєш, храм божий єсть це і да ніхто не посмій гріхоприступничати над обителлю божою.
Вислухав Шевченко оту проповідь та й мовить:
— А це, батюшко, я рисую церкву, бо скоро люди знесуть всі обителі божі, а вам і пам’ятки не залишиться.
По цім слові піп як тупне ногою, як ударить своєю патерицею об землю та як закричить:
— Та як смієш сіє нарікати! Та я тебе до губернії, а то і до самого царя-батюшки за таке богохульствіє спроваджу.
А Шевченко йому на це таки спокійно:
— Бог вам на поміч в цих благородних трудах.
Піп далі не міг слухати і аж бігом потряс рясами з попадею до волості, а Шевченко свитину на плечі та й гайда в путь. Куди тоді він пішов, ніхто не відає, тільки пізніше говорили, що десь у Києві бачили нарисовану церкву нашу. Кажуть, то і є та церква, що її Шевченко рисував.
Правду ж ото сказав Шевченко — забули люди храми та церкви, не моляться богу. Ото був великий чоловік — усе знав він.
До дяка Богорського з’їхалися гості: дяки, диякони. Вони пили горілку та вихвалялися, хто чим міг.
Лисянський дячок вихваляв свою церкву, яку дуже гарно розмалювали його малярі.
А Богорський і каже йому:
— Що ти хвалишся своїми малярами? У мене свій маляр росте — Тарас. Він що побачить, те і намалює. Ось гляньте…
З цими словами п’яний Богорський поліз за ікону і витяг аркуш паперу. Всі як глянули, то так і покотились зо сміху: на листку був намальований п’яний Богорський, що, переступаючи через перелаз, зачепився за кілок і впав, а до нього збіглися собаки і морду лижуть.
— Здорово намалював Тарас, гарний портрет. Ти подякуй Тарасові,— говорили гості Богорському.
Як розібрався дяк у чому справа, то й хміль пройшов. Розізлився страшенно. А потім тяжко побив малого Тараса. Не стерпів цих знущань Шевченко і скоро втік від Богорського.
Коли ото приїхав Шевченко на Україну, так увесь час із селянами і жив. Ходив до них у поле і додому та все учив уму-розуму. Ось одного разу селянин і запитав його, звідки ото все на землі узялося, хто дав його все. Тарас відповів, що усе життя посилає сонце, що сира мати-земля дає.
Аж саме тоді підійшов наш сільський дячок та і почув цю розмову. Подивився він на Шевченка скоса та й до селян:
— Не слухайте' його. Усе, що є на землі, то це нам бог послав і посилає.
Він ще щось хотів сказати, та Тарас йому в одвіт:
— Ні, бог тільки послав і посилає на землю таких дурнів, як ти.
І з цими словами Шевченко пішов від гурту.
Як то вже ми сміялись, то я й передати не можу, а дячок, діставши такого облизня, ковіньку під пахву та й гайда додому.
То-то був смілий чоловік наш Шевченко.
Коли народам Росії набридла війна, то вони послали до бога депутацію, щоб він припинив війну.
Депутація добралася до неба, до бога.
— Так і так, — говорять вони, — набридла народам війна, просимо вашої вседержательської ласки припинити війну.
Але бог сказав цій депутації:
— Я старий, вже нічим допомогти не можу. Я такий старий, що до землі не доберуся. Ви підіть, — каже бог, — до Ісуса, може, той щось допоможе.
Пішла депутація до Ісуса. І знов розповідає:
— Так і так, прислав нас сам бог до вас. Може, допоможете війну припинити.
Але Ісус не хоче допомогти людям і каже:
— Я не можу. Мені зараз 33 роки, і коли я піду вам на допомогу, то мене можуть там па землі мобілізувати, а я воювати не хочу. Підіть краще до пророка Іллі, може, той щось допоможе.
Пішла депутація до Іллі.
Знову так і так, говорять вони, були в бога, в Ісуса, — відмовили нам. Прийшли до вас, допоможіть нам.
Але він сказав:
— Е, я старий. Пішки не дійду. Я кіньми з бричкою їжджу по небу, а на землю не рискую, бо там реквізують.
Бачить депутація, що нічого не буде на небі і вирішила вернутися на землю без допомоги. А коли депутація повернулася на землю, то розказала всім людям, щоб не ждали ніякої допомоги з неба, бо все даремно. На небі не хочуть припинити війну. Тоді люди взялися за розум. Самі поклали край війні, розігнали всіх панів і підпанків, встановили свою владу на землі, тобто зробили лад такий, який потрібний народові.
Читать дальше