«Архйрею, — пишуть вони, — є в нас в церкві трошки дерев’яних святих і то не святі, а якесь дрантя. Матір божа чогось так згорбатіла і зігнулась, ніби її хто ззаду коліном гепнув; з святого Миколая вже три роки порохно сиплеться; Варвара здулась, як та ялівка, а святі апостоли розлізлись по стіні, як ті дурні барани по полю. Так от дозволь нам, архирею, матері божій боки облатати, святу Варвару на шпуги взяти, апостолів дрючнами до гурту зігнати, а старого Миколая, як він вже такий нікудишній, вели закрити».
Так і невідомо, що відповів їм архієрей.
ЯК ЖІНКА СВЯТОГО ПЕТРА ДВІЧІ ПОБИЛА
Ходили святий Петро і Христос мандрувати. Прийшли проситись ночувати до одного селянина. Селянин і говорить:
— Та я б і пустив вас, люди добрі, так у мене жінка така лиха та сердита, що битиме вас і мене, а ще зараз і в шинок пішла.
Петро і Христос одвічають:
— Та ми хоч під піччю полягаємо.
Селянин погодився. Тільки лягли, аж жінка приходить з шинку. Та до чоловіка — б’є його, лає. Тоді селянин і говорить жінці:
— Ти хоч би людей чужих посоромилась.
— А де вони, сукині сини? Що це воно за люди?
Сюди-туди по хаті, а тоді за кочергу та під піч, та по Петру святому, як той з краю лежав, давай полоскать. Попобила Петра і вибігла чогось з хати. Тоді Христос і каже Петрові:
— Слухай, святий Петре, давай переляжемо, бо вона, як прийде, знов крайнього битиме.
А тут жінка знову вбігає в хату та ще сердитіш кричить:
— Ага! Оце крайньому надавала, а давай того ще, що в кутку!
Та давай знову святого Петра полоскать.
Полоскала, полоскала, що, мабуть, і прибила.
Так і дісталось святому Петрові од простої жінки аж двічі кочерги скуштувати.
Це було давно. Хлопець працював у пана без будь-яких вихідних. От підходить він до пана та й каже:
— У нас сьогодні свято!
— Яке? — запитує пан.
— Сорок святих, — відповіда хлопець.
— Ну добре, святкуй!
Через тиждень знову підходить до пана і каже:
— У нас сьогодні свято!
— Яке? — питає пан.
— Трьох святих, — каже хлопець.
Пан розсердився та як крикне:
— А де ж, ці троє були, як ті сорок святкували?
Їхав один дядько зимою з города. Настала завірюха. Він і заблудив і в’їхав у якесь провалля, та таке, як оце в нас Мазівське. Кінь і пристав. Дядько нокав-нокав, а кінь не йде. Дядько й каже:
— Дай помолюсь я Миколі-угодникові, він поможе мені з провалля виїхати.
Помолився він Миколі-угодникові, а кінь усе стоїть. Він нокає на коня, а кінь стоїть — заморився.
Постояв дядько, посумував, а тоді й дума: «Помолюся ще Марії-діві».
Та і діва йому нічого не допомогла — стоїть кінь… «Дай, — думає дядько, — помолюсь сорока мученикам, бо Марія стара та ще й з дитиною, нічого не поможеться».
Ну, помоливсь він сорока мученикам і як нокне на коня, як стьобне, а кінь навалився на одну оглоблю та й переломив її. Дядько розсердивсь та як закричить:
— А чорти б вас забрали, навалили всі сорок на одну оглоблю і переломили, було б вам по половині на одну і на другу, то й не було б цього лиха! Святі, а такі дурні.
П’яний чоловік хоче сісти на коня, але ніяк не може.
— Господи, мати божа, — просить він, — поможи на коня злізти! Та діло не йде на лад.
— Святий Миколаю, поможи хоч ти! А боже ж мій, що ж мені робити? Хоч ти, Пантелеймоне, підсади мене. Ото морока, ніяк не злізу… Ану-бо… Та тпру, бісова коняка, не встоїть… Ану, всі святі, підсадіть мене… Ану разом, гоп! — І з усієї сили підскочив, та аж перелетів через коня. І думаючи, що це святі йому допомогли, як закричить:
— Стривайте, стривайте, не всі разом!
Захотілося одному бідному селянинові стати дяком. Пішов він до попа:
— Так і так, батюшко, хочу у вашій церкві дяком бути.
Подумав-подумав піп та й питає:
— Ну, а ти, рабе божий, насправді в бога віриш?
— Вірю, батюшко, — відповідає селянин.
— А скажи мені, де Ісус Христос?
— На небесі, батюшко.
— Е, ні, не знаєш, — відказав піп та й спровадив селянина геть.
Іде той додому та все думає: де ж насправді Ісус Христос? Аж бачить — назустріч йому йде другий піп.
Селянин до нього:
— Де Ісус Христос?
— В серцях він наших, рабе божий, — відповідає той.
Повернувся назад селянин та ще з порога:
— Знаю вже, де Ісус Христос: у серцях наших, батюшко.
— Вірно, — каже піп, — але скажи тепер мені, де мати божа?
Подумав селянин, почухав потилицю та й каже:
Читать дальше