Народ - Народ про релігію

— Най би-сь пропав, бо й ти ади, добрий — тільки щурам на трійло, — відповів гуцул. Але собі подумав: «Чи не настав час, аби відплатити попові за те, що обдирав село, як липку. Люди бідують, а йому все в рот клади!» І пообіцяв жандармові: — Добре, я вас помирю…

Пішов гуцул до річки, наловив раків і кожному на спину приліпив по свічці, а собі на голову поклав паперову корону, зробив бороду з клоччя і одягнув жінчину сорочку з довгою підтиркою. Підвечір подався з патиком до церкви. Засвітив свічки на раках і крикнув на все горло:

— Де ти, панотче? Я прийшов забрати тебе в рай.

Піп подумав, що до церкви прийшов бог.

— Вже йду, божечку, — сказав.

А гуцул засунув попа у мішок, і зав’язав мотузкою. Узяв мішок на плече й подався надвір. Та на порозі гепнув ним об одвірок так, що піп аж застогнав.

— Терпи, панотче, бо тяжка дорога до раю.

На брамі ним зачепив об слупа. Піп за бік схопився,

— Терпи, терпи, панотче, я гріхи з тебе вибиваю…

Поніс його до річки, опустив у воду, а мішок прив’язав до старої верби. Піп був до шиї в річці. Гуцул два йому на голову воду, а той пирскав, як кіт.

— Доста, бо захлинаюся!

— Терпи, панотче, це йорданська водиця, вийдеш із неї чистий, як немовлятко.

Гуцул тримав мішок у річці доти, поки піп не вимок, як сніп конопель. Після цього знову — на плече і поніс до попівського курника. Запхав його у дверцята. Під ледве влізав — кричав не своїм голосом.

— Терпи, отче, вузький вхід до раю…

Гуцул прив’язав мішок до бантини і наказав:

— Ану, панотче, закукурікай, аби ангели почули і понесли тебе далі.

Піп надувся й тоненько запіяв:

— Ку-ку-рі-ку-у-у!

— Ото файно пієш, — прихвалив гуцул. — Ану ще раз, бо чогось не йдуть ті лайдаки!

Гуцул пішов городами, додому. А піп на все село, гей-би йому горлянку роздирали:

— Ку-ку-рі-ку-у-у-у!

Спочатку це виходило, як у когута. Але перед світанком піп так охрип, що ревів, як якийсь ведмідь. То розбудило попадю. Вибігла до курника і побачила мішок на бантині:

— А це що тут? — спитала.

— Та це я, панотець, чекаю божих ангелів, Де ж вони поділися?

Попадя сплеснула в долоні й вивільнила попа.

— Та хто тебе засунув у мішок?

Піп виглянув і побачив жінку.

— Тьху, я чекав ангелів, а сатани діждався…

Про попову мандрівку до раю дізналися сороки. Вони полетіли в сусіднє село й розповіли тамошнім сорокам, а ті — малому і старому.

У селах було втіхи штири міхи!

Іде бідний мужик дорогою, а пан їде шістьма кіньми,

І питається лан його:

— А звідки ти, чоловіче?

А він каже:

— З тамтого світу.

— А що наїші батьки там роблять?

— А що ж, вельможний пане! Панам всюди добре: в котлах сидять, люльки палять, а бідний мужик дрова рубає і під ними палить.

Умер ткач. Був він чоловік грішний, бо добре вилаяв колись матушку, і попав у пекло. І передала йому жінка верстат той, що полотно тчуть. Він там верстат уставив і зайняв багато місця — половину пекла. А жінка забула йому передати «свата». І пише ткач письмо через попа до жінки: «Передай мені свата». А в пеклі подумали, що свата — чоловіка, та й кажуть:

— Ну тебе подальше. Ти навіз стільки та ще й сват привезе стільки, то все пекло нам заставите верстатами! Як зачнете грюкати, то і пекло розіб’єте.

І Юда наказав вигнати його з верстатом. Вигнали його і верстат викинули.

Бач, і тут гріховодники злякались, робочого чоловіка.

Помер один піп. А матушка так плаче, так плаче.

— Господи! — каже. — Хоч би уві сні побачити, де там мій батюшка на тім світі.

От і сниться їй сон. Пекло, вогонь страшенний. А з того вогню тільки голова батюшки виглядає. Матушка в сльози:

— Батюшечко мій, — каже, — батюшечко! За що ж ти оце муку таку терпиш?

А батюшка їй:

— Не журися, матушко! Я ще в архієрея на голові стою!

— Один єзуїт мені сказав, якщо дам тисячу крон на церкву, то піду до неба.

— І ти дав?

— Поки ні, бо це забагато. Я йому сказав, що почекаю, поки місця на небі подешевіють.

В одному селі була дуже стара церква. І святі вже були старі. От громада і постановила написати до архієрея письмо. Як постановили, так і написали.