Луцій Сенека - Моральні листи до Луцилія. Том II

(44) Але, хоч життя їхнє було прекрасним і без підступів, вони не були мудрецями, якщо вже це ім’я знаменує найвищу досконалість. Я не заперечую, що були мужі високого духу, так би мовити, народжені прямо від богів: бо немає сумніву, що світ, ще не виснажений пологами, створював тільки найкраще. І, проте, наскільки за вродженими властивостями всі були і сильнішими, і більш здатними до праці, настільки розум їхній не був удосконаленим. Бо природа не дає доброчинність: досягнути її – це мистецтво.

(45) Вони ще не шукали ні золота, ні срібла, ні коштовних каменів в глибині земного багна; не могло бути такого, щоб людина убивала людину не в серцях, не із страху, а заради видовища. Не було ще ні строкатого одягу, ні тканого золота – його й не добували ще.

(46) Що ж виходить? Вони були невинні по невіданню; а це велика відмінність, не хоче людина грішити чи не уміє. У них не було справедливості, не було розумності, стриманості, мужності. В їхньому грубому житті була така собі подоба цих чеснот, сама ж доброчинність дістається на долю тільки душі наставленій, навченій, яка досягла вершин завдяки безустанним вправам. Для цього – але позбавленими цього – ми і народжуємось. У кращих з нас, доки немає освіти, є лише задатки доброчинності, а не доброчинність.

Бувай здоровий.

Сенека вітає Луцилія!

(1) Нашого Лібераліса засмутила звістка про пожежу, яка дотла спалила Лугдунську колонію. Таке нещастя хоч кого розхвилює, – що ж говорити про людину, яка так любить рідне місто! Ось і вийшло так, що йому знадобилася вся твердість духу, яку він загартовував проти усіляких бід, яких тільки можна боятися, як йому здавалось. А такої неочікуваної і, напевне, нечуваної біди не боялись, і я цьому не дивуюсь: бо не бувало навіть таких прикладів! Багато міст страждало від вогню, – жодне не було знищене. Навіть там, де будинки підпалювала ворожа рука, в багатьох місцях полум’я гасло, і хоч його тим часом роздували, рідко воно пожирало все і нічого не залишало. Навіть і землетруси навряд чи бували такими сильними і згубними, щоб зруйнувати цілі міста. І ніде, в решті решт, не було таких пожеж, щоб нічого не лишилось для іншої пожежі.

(2) А тут стільки прекрасних витворів, кожен з яких міг би прославити будь-яке місто, знищила одна ніч; наймирнішої пори трапилось таке, чого і на війні немає причин боятися. Хто б міг повірити? Тепер, коли у всьому світі панує спокій, доводиться запитувати, де Лугдун, прикраса Галлії! Фортуна, якщо настигала бідою цілу спільноту, завжди давала можливість боятися майбутніх випробувань. Все велике руйнувалося протягом певного часу, а тут увечері було велике місто – вранці його немає. Я довше розповідаю тобі про його загибель, ніж воно гинуло.

(3) Все це надломило дух нашого Лібераліса, непохитний і стійкий перед його власними бідами. І не без причини: все несподіване пригнічує нас сильніше, небувалість додає тягар бідам, всякий смертний, дивуючись, журиться більше.

(4) Тому ніщо не має заставати нас зненацька. Треба посилати душу назустріч всьому і думати не про те, що стається зазвичай, а про те, що може статися. Чи є щось таке, чого фортуна при бажанні не згубила б в самому розквіті? на що б не напала і не ударила тим грізніше, чим яскравіше воно блищало? Чи є трудне і недоступне для неї?

(5) Вона налітає не завжди одним шляхом, не завжди проходить його до кінця; інколи вона вражає нас нашими ж руками, інколи, задовольняючись власними силами, знаходить небезпеки без винуватця. Безпечного часу немає. В розпалі насолод зароджуються причини болю; в мирну пору починається війна і опори безпеки стають джерелами страху; друг стає недругом, союзник – ворогом. Літнє затишшя змінюється раптовим буревієм, гіршим від зимового; ми терпимо все, що терплять від ворогів, хоч їх у нас немає, і якщо не існує інших причин для поразки, їх знаходить в самому собі надмірне щастя. Стриманіших настигає хвороба, здоровіших – сухоти, невинних – кара, нелюдимих – смута. Інколи випадок обирає щось нове, щоб наздогнати своєю силою тих, хто забув про нього.

(6) Що будувалося ціною великих трудів, за великої прихильності богів довгий час, те один день рушить і перекидає. Хто сказав «один день», той дав довгий термін бідам, які поспішають: досить години, миті, щоб звалити державу! Було б певною втіхою в нашому безсиллі і в наших обставинах, якби все гинуло так само повільно, як виникає; але ні, повільний тільки приріст, збитки поспішні.