Луцій Сенека - Моральні листи до Луцилія. Том II

(20) Доки будете ви розширювати межі володінь? Для одного господаря тісне поле, на якому розмістився б цілий народ. Куди мають простягатися ваші ниви, якщо для вас мало засівати землі, розмірами рівні провінціям? Усі славні ріки течуть в приватних володіннях, ваші від гирла до джерел величезні потоки, що служать кордонами великим народам! Але й цього мало – вам треба вмістити в межі ваших помість моря, треба, щоб ваш управитель царював за Адріатичними, Іонійськими і Егейськими водами, щоб острови, місця проживання могутніх вождів, вважалися найдешевшим з усього вашого надбання. Володійте, чим хочете, нехай буде помістям те, що раніше називалося державою, привласнюйте, що можете, – все одно того, що не ваше, буде більше.

(21) А тепер я звертаюся до вас, чиє марнотратство таке ж безмежне, як їхня жадібність! Вам я говорю! Чи довго ще не буде такого озера, над яким не піднімались би покрівлі ваших маєтків, такої ріки, чиї береги не були б вкриті вашими будинками? Де не проб’ються гарячі джерела, там миттю піднімуться нові пристанища розкоші. Де не вигнеться затокою берег, ви кладете фундаменти забудов і, задоволені тільки створеним руками ґрунтом, женете море назад. Нехай скрізь сяють ваші помістя, то на горах, звідки такий широкий вид на сушу і на море, то на рівнині, але підносячись у вишину врівні з горами; скільки б ви не будували, як би високо не будували, ви – тільки крихітні тіла і нічого більше. Навіщо вам так багато спалень? Ви ж тільки в одній лягаєте! А де вас немає, там все не ваше.

(22) Тепер я перейду до вас, чия ненажерливість, бездонна і ненаситна, обшукує і моря, і землі. Тут закидаються гачки, там ставлять петлі і всілякі тенета, не жаліючи сил на переслідування дичини і залишаючи в спокої тільки ту, якою ви перенаситились. Чи багато з того, що добувають для вас стільки рук, чи багато з усіх страв скуштують ваші втомлені насолодами вуста? Чи багато з усієї дичини, добутої з такими небезпеками, скуштує пан, який страждає проносами та нудотою? Чи багато устриць, привезених з такої далечі, прослизне в його ненаситне черево? Ви нещасні, бо самі не розумієте, що голод ваш більший від вашої ж утроби!»

(23) Говори це іншим, щоб, говорячи так, почути й самому; пиши, щоб самому читати, коли пишеш. Все віднось до звичаїв – для приборкання шалених пристрастей. Учись для того, щоб знати не більше, а краще.

Бувай здоровий.

Сенека вітає Луцилія!

(1) Чи можна, мій Луцилію, сумніватися в тому, що життя наше – милість богів, а благим робить його філософія, якій ми і зобов’язані більше, ніж богам, настільки ж, наскільки благо в життя – кращий дар, ніж саме життя? Це було б так, якби і сама філософія не була послана богами, які нікому не дали її знання, але всім – здатність до неї.

(2) Бо коли б вони зробили це благо загальним і ми народжувались би розумними, мудрість втратила б найкраще з того, що в ній є, і належала б до речей випадкових. А тепер найцінніше і високе в ній те, що вона не йде до нас сама, а кожен зобов’язаний нею лиш собі і від іншого її не отримає. За що було б нам шанувати філософію, коли б вона залежала від чужої милості?

(3) Її праця: відшукувати істину про всі справи божі і людські. З нею нерозлучні справедливість, благочестя, совість та інші її супутники – пов’язані і співзвучні між собою чесноти. Вона навчила шанувати все божественне і любити все людське, навчила, що в руках богів – влада, а між людьми – співдружність, яка була непорушною доти, доки жадібність не зруйнувала усіляку спільність і не стала причиною бідності навіть для тих, кого збагатила. Бо вони, бажаючи мати власність, перестали володіти всім.

(4) Але перші зі смертних і народжені ними не знали шкоди і наслідували природу, зробивши її і вождем, і законом і вручили себе волі кращого серед них. Бо підлеглість гірших кращому – в природі речей. І на чолі безсловесних стад або найбільші, або найсильніші тварини. Йде попереду корів не кволий бик, а той, який переміг інших самців величиною і силою; стадо слонів веде величезний, а у людей великим вважається кращий. Тому правителя обирали за його душевні властивості, і щасливими були ті племена, де наймогутнішим міг стати тільки найкращий. Бо той може все, чого хоче, хто не вважає, нібито може більше, ніж повинен.

(5) В тому часі, який називають золотим, на думку Посідонія, царювали мудреці. Вони не допускали бійок і захищали найслабших від сильних, вони переконували і доводили, показуючи, що корисно, що ні. Їхня далекоглядність турбувалась про те, щоб одноплемінники нічого не потребували, мужність відбивала небезпеки, щедрість обдаровувала і прикрашала підданих. Правити – значило не владарювати, а виконувати обов’язок. Ніхто не випробовував свою могутність на тих, хто цю могутність створив, і ні у кого не було ні бажання, ні причини вчиняти образи; всі так гарно слухались доброго правителя, що найсильніше, чим цар погрожував неслухам, була відмова від влади.