Луцій Сенека - Моральні листи до Луцилія. Том II

(41) Уявімо собі, що нас покликали на народне зібрання. Внесено закон про скасування багатств. Невже ми будемо переконувати або умовляти натовп такими умовиводами? Невже з їхньою допомогою доб’ємося ми того, що римляни знову потягнуться до бідності і вихвалятимуть її, опору і базову силу своєї держави? Що вони устрашаться своїх багатств, згадають, що знайшли їх у переможених, звідки й проникли в незаплямоване, славне стриманістю місто підкупи, і роздачі, і заколоти? Що з надмірною пристрастю до розкошів почали вони виставляти напоказ добуте у багатьох племен? Що відібране одним народом у всіх ще легше може бути відібране всіма у одного? Краще переконати в цьому і проганяти пристрасті, ніж визначати їх. Якщо нам це під силу, будемо говорити хоробро, якщо ні, то хоч відверто.

Бувай здоровий.

Сенека вітає Луцилія!

(1) Ти бажаєш знати, що я думаю про вільні науки і мистецтва. Жодну з них я не поважаю, жодне не вважаю благом, якщо плід його гроші. Тоді вони – продажні ремесла і хороші до тих пір, поки підготовлюють розум, не утримуючи його довше. На них слід затриматися, лише поки душа не в змозі зайнятися нічим важливішим; вони – наше навчання, а не наша робота.

(2) Чому вони названі вільними, ти бачиш сам: тому що вони достойні вільної людини. Втім, є тільки одне справжнє вільне мистецтво – те, що дає свободу: мудрість, найвище, мужнє і благородне з них, а все решта – дрібниці, гідні для дітей. Невже ти віриш, ніби в них є якесь благо, хоч сам бачиш, що немає людей нижчих і розпусніших, ніж їхні вчителі? Всі ці речі треба не увесь час вчити, а один раз вивчити. Дехто вважав за потрібне розібратися, чи можна завдяки вільним мистецтвам і наукам стати людиною добра. Та вони і не обіцяють цього, і навіть не прикидаються, ніби знають таке!

(3) Граматик турбується тільки про наше уміння говорити, а коли побажає він піти далі, – займеться історією чи віршами, якщо розсуне свої межі так, що ширше нікуди. Та чи прокладається шлях до доброчинності поясненням складів, ретельністю у виборі слів, запам’ятовуванням драм, правилами складання віршів, різновидностями рядків? Чи це звільняє нас від страху, викорінює жадібність, приборкує похіть? Перейдемо до геометрії, до музики: і в них ти не знайдеш нічого такого, що наклало б заборону на страх чи жадібність. А кому він невідомий, для того всі знання марні.

(4) Треба подивитись, чи навчають ці наставники доброчинності; якщо не навчають, то їм нічого викладати; якщо навчають, то вони філософи. Ти хочеш переконатися, що вони на уроках і не думають навчити доброчинності? Поглянь, до чого учення кожного не схоже на учення решти! А навчай вони одному й тому ж, різнобою б не було.

(5) Вони б тебе переконали навіть у тому, що Гомер був філософом, якби не заперечували цього своїми ж доказами. Бо вони перетворюють його то в стоїка, який схвалює тільки доброчинність і втікає від насолод, не відступає від чесності навіть заради безсмертя; то в епікурейця, який вихваляє спокій у державі і проводить життя в бенкетах та піснях; то в періпатетика, який встановлює три види благ; то в академіка, який стверджує, що немає нічого достовірного. Ясно, що нічого такого у нього немає, якщо є все разом, – тому що учення ці між собою не сумісні. Та поступимось їм Гомером-філософом. Він, ймовірно, став мудрецем до того, як дізнався про вірші; будемо ж і ми краще навчатися тому, що зробило Гомера мудрецем.

(6) А запитувати у мене, хто був старшим – Гомер чи Гесіод, така ж нікчемна справа, як дізнаватися, чому Гекуба, хоч і була молодшою від Олени, виглядала старою не за віком. І чи не пуста, по-твоєму, справа – досліджувати вік Патрокла і Ахілла?

(7) Чи будеш ти дошукуватись, де блукав Улісс, замість того щоб покласти кінець власній омані? Немає часу слухати, чи носило його між Італією і Сицилією чи за межами відомого нам світу. Та й не міг він на такому малому просторі поневірятися так довго. Душевні бурі кидають нас щоденно, через власну негідність ми терпимо всі Уліссові біди. І краса спокушає наш зір, і ворог загрожує; тут – люті чудовиська, ласі до людської крові, там – підступна спокуса, що привертає слух, і вся різноманітність бід. Навчи мене, як любити вітчизну, дружину, батька, як пливти до цієї такої чесної мети навіть після аварії корабля.

(8) Навіщо ти дошукуєшся, чи була Пенелопа справді цнотливою, чи обдурила усіх? Чи підозрювала вона, що бачить Улісса ще перш, ніж упізнала напевно? Краще поясни мені, що таке цнота, і яке в ній благо, і в чому воно закладене – в тілі чи в душі?