Луцій Анней Сенека - Відлуння золотого віку. Антологія пізньої латинської поезії в перекладах Андрія Содомори

12. Темпе — Темпейська долина в Тессалії, славилась своєю мальовничістю.

22. «… збігайте нитки з веретена …» — нитки життя, що їх прядуть Парки.

2. «… хвилі-мандрівниці гра …» — з морської піни народилася й Венера, яка «бавиться людськими серцями». Про жіночу непостійність у зіставленні з морем — чи не найкраще Горацій у своїй оді до Пірри (І, 5).

Можливо, автор «Потічка» є тим самим Тіберіаном, що відомий історикам як намісник Африки і Ґаллії в IV ст.

Розмір вірша — трохеїчний тетраметр. Цей мальовничий («Поезія — наче картина», — зауважив Горацій) поетичний твір варто зіставити з листом Плінія Молодшого (VIII, 8), де він із таким же захопленням описує красу потоку Клітумн (південна Умбрія): такий він «чистий і прозорий, мов те скло, що ти зміг би перечислити камінчики, що зблискують на його дні». У самому центрі Тіберіанової поезії, що ряхтить барвами, милує запахами й звуками, над усіма тими справді райськими принадами, — троянда (ружа), живе втілення полум'яної жаги Діони.

10. Діона — тут: Венера; троянда — посвячена їй квітка.

Епіграми Луксорія складають окрему книгу «Латинської антології» (R 287—375). Про автора нічого не відомо.

Неспання вночі — то наче неповага до божественної Ночі (у греків — Нікти), а спання вдень, навпаки, — до Гемери (Денної богині). Тут, однак, уже більше гумору, аніж моралі. Ім'я Лікаон , яким названо адресата епіграми, було іменем грецького царя-вовкулаки: за нечестивість Зевс перетворив його у вовка ( гр . lykos — вовк). Антиподи — люди, що живуть на діаметрально протилежних точках земної кулі; відповідно — коли в одних день, то в інших ніч; грецькі мислителі мали уявлення про кулястість землі вже в V ст. до н. е.

Про поета нічого не відомо. В «Латинській антології» є два короткі вірші його авторства.

1. « Пісня — з любові …» — підтвердженням тих слів, якщо мова про античну поезію, що первісно була пісенною, — пісні Сапфо, які народжувалися з глибокої чуттєвості; воно ж, любовне чуття, в свою чергу живилося красою природи, відчуванням тієї краси: поезія Сапфо рясніє тонким пейзажним живописом, зокрема, ноктюрнами. Українською Сапфо називали нашу піснярку — Марусю Чурай.

2. «… от і співай …» — цікаво, що свою останню пісню, із четвертої книги од, Горацій завершує закликом: «Canemus» ( Співаймо! ), тим самим мовби підкреслюючи, наскільки важливим для людини є спів, що є і виявом, і водночас — поживою любові.

Рукописна традиція приписує цю застільну епіграму Октавіанові Авґустові, що малоймовірно, хоч той, як свідчить Светоній, і писав в молодості вірші. Насправді ж автор епіграми, мабуть, якийсь інший, ближче нам не відомий, поет Октавіан. Застільні мотиви (розвіяти вином і музикою журбу, втішатися днем) снуються впродовж усієї античності: найвиразніше — у старогрецького поета Алкея. Яскраве відлуння — й у нових часах, наприклад, у нашій стрілецькій пісні: «Пиймо, браття, грай, музико…».

«Дистихи Катона» — книга моральних сентецій, датованих ІІІ—IV ст. Завдяки їх особливій популярності в середньовічній школі, «Дистихи» дійшли до нас в численних рукописах. Ще в середні віки були перекладені на більшість новоєвропейських мов.

Українською мовою, окрім повного перекладу А. Содомори, частину дистихів переклав також М. Борецький (Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах. Львів: Світ, 2000. — С. 271—275) .

I, 1. У Сенеки, в «Листах до Луцілія»: «…незрівнянною є насолода, яку відчуваєш, озираючи світ душею світлою, без будь-якої плямки». Душа (mens, animus) , переживання людини, — у грудях, серці (pectus) , наче в посуді . Про очищення того «посуду» — найчастіше у Лукреція: «Ну, а без чистого серця, затям, — не звідати щастя». Звідси — метафори: виливати душу, біль, жалі, нудьгу (у Т. Шевченка: «Свою нудьгу переливала / В свою дитину…»).

I, 2. Античні виборювали якомога більше часу саме для життя («Сон — брат смерті» — у Гомера), коли душа — бадьора, зряча; естетику світання — передали й новій добі: «Сьогодні я прокинувся так рано, що на годину і треть випередив схід сонця. Безсмертний Боже! Яка ж то весела, яка жвава й вільна, стрімкіша за блискавицю і прудкіша за Евра та частка нашого єства, яку називають божественною, а Марон — вогнем чистого повітря!..» (Г. Сковорода). У Т. Шевченка («Сон»): «Летим. Дивлюся, аж світає, / Край неба палає, / Соловейко в темнім гаї / Сонце зустрічає»… Про достатню тривалість сну — латинський гекзаметр: «Horas sex dormire sat est iuvenique senique» ( Шість годин — достатній спочин молодому й старому )…