Луцій Анней Сенека - Відлуння золотого віку. Антологія пізньої латинської поезії в перекладах Андрія Содомори

Початок поезії навіть добором лексики (Quantas rerum flectat habenas / Natura potens) засвідчує присутність у філософській думці Боеція спостережень і поетичних образів Лукреція — автора поеми «Про природу речей» («De rerum natura»).

35. « Все повертається — тим і радіє » — «Рік у рік іде колом труд хлібороба», — наголошує на циклічності селянської праці Верґілій в поемі «Георгіки» (II, 401), вбачаючи цю несхитну мірність чергування пір року й відповідних селянських робіт запорукою впевненості й радості життя хлібороба.

Боецій цінує в людині засвідчені самим життям її моральні якості. Таку думку висловлював, зокрема, Солон Афінський, один із семи мудреців: «Краще стати благородним, ніж таким на світ прийти» («Вислови семи мудреців», V). Першим з античних, хто виступав проти аристократичних уявлень про честь і військову мужність, картав лицемірство й пиху, був Архілох із Паросу (VII ст. до P. X.).

3. «… часові йти повелів …» — у Платона («Тімей»; 38Ь): «Отож, час виникнув разом із небом…». Тут і далі Боецій у своїй концепції світобудови орієнтується на платонівську космогонію.

3. Розум — в ориґіналі «mens», що може означати також дух, душа — пор. у Платона («Федр», 246а—249а). Отож, душа керує всім бездушним, мандрує по небу, приймаючи різні постаті. Оскільки вона досконала й окрилена, то ширяє на висотах і править усім світом…» З Платоновим уявленням про крилату душу пов’язані поетичні образи окриленого співця, скажімо, у Г'орація (Оди. II, 20): «Незнаним досі, дужим крилом сягну / Висот етерних…». Так і польоти уві сні: душа мовби пригадує свою окрилену природу.

25. «… ось моя… вітчизна …» — «Там моя вітчизна», — вказавши на небо мовив зайшлий в Афіни філософ Анаксагор, коли його запитали, звідки він родом.

Твір має багато ремінісценцій з Платонового «Тімея».

4. «… на справедливих давніх засадах …» — тобто гармонійно, досл.: «у справедливому союзі» (iusto foedere). Звідси — й «хор» небесних світил, як у «Пролозі на небі» із «Фауста» Й.-В. Ґете: «Могутнім громом сонце грає / В гучному хорі братніх сфер…».

6. Феба — одне з імен богині місяця Діани як Фебової (Аполлонової) сестри; тут: власне місяць.

9—10. «… їй не зануритись у… заходу хвилі …» — сузір’я Великої Ведмедиці в середземноморських широтах не заходило за обрій, що дало поетам місце для загального мотиву, починаючи ще від Гомера.

19—20. «… щоби протилежне ріднилось / із протилежним …» — у природі панує так зв. «concordia discors» — незгідлива згода .

27. «… сушить Цереру …» — сушить збіжжя (пор. ком. до Петронія, «Про мурашку»).

1. «Ти, хто все бачить…» — Так у Гомера («Іліада», III, 277).

14. «… значить, один він — сонце правдиве » — у перекладі неможливо передати важливу для філософа гру слів, що увиразнює і підкріплює концепцію монотеїзму: «quem quia respicit omnia solus / verum possis dicere solem ». Дослівно: «…його, оскільки він усе озирає сам (один), можеш назвати справжнім сонцем ». Solus — сам; solem — знахідний відмінок від sol — сонце.

Образ людини, яка, на відміну від інших істот, випрямилась і звернула свій погляд до неба, найвиразніше подав Овідій у «Метаморфозах» (І, 84—86). З високим покликанням людини пов'язані й наші фразеологізми: «Тримайся», «не опускай голову» тощо. Боецій — один із тих, хто за найтяжчих обставин зберігав спокій, душевне світло й не схилявся під ударами долі.

14. «… дух… обтяжений …» — про «обтяження і затоптування у землю частки божественного подиху», душі, — Горацій у «Сатирах» (II, 77—79).

Максиміан — автор книги з шести елегій, яку датують VI ст. З його ж елегій довідуємося, що він був етруського походження, мешкав у Римі, знався з Боецієм, був оратором і поетом, в старшому віці їздив послом до Константинополя. З інших джерел про Максиміана практично нічого не знаємо. «Останній римський елегік», Максиміан опирався на традиції римської елегії епохи Авґуста — насамперед Овідія. Його цінували за класичний, вироблений стиль, а в середні віки його елегії були поряд із зразковими текстами «золотого віку» серед шкільної лектури.

1. Лікоріда — так само називалась кохана Корнелія Ґалла (68—26 до н. е.) — засновника жанру любовної елегії. Через це, а також через чистий, класичний стиль елегій перший видавець (1501 р.) всупереч рукописній традиції приписав їх саме Ґаллові, справжні тексти якого, окрім недавно знайденого короткого фраґмента, не збереглись.