Луцій Анней Сенека - Відлуння золотого віку. Антологія пізньої латинської поезії в перекладах Андрія Содомори

17. « От що дарує нам час! » — це, сказати б, вада людини, а не часу: елегійний герой живе спогадами про минуле, Лікоріда — дійове теперішнє.

23. « Наше життя — не цілісна річ …» — автор елегії порушує опрацьовувані античними філософські проблеми часу, зокрема, присутність у людській свідомості (на відміну від тварин, які живуть лише теперішнім) усіх трьох часів: теперішнього, минулого, майбутнього; щодо поетичних образів, то пізнаємо, зокрема, вплив «Скорботних елегій» Овідія: «Вже мої скроні могли б дорівнять лебединому пір’ю, / Старість, де волос темнів, білим уже повела» (IV, 8). Така ж скорботна тональність і далі (пор. 37 і наст.).

72. «… аніж у силі сліпій …» — про таку, позбавлену розуму (consili expers) силу — Горацій у своїй оді (III, IV, 65).

74. У горі згадувати колишню радість, зауважили античні, зокрема Овідій, — подвійне горе.

«Суперечка весни з зимою» сьогодні переважно вважається твором Алкуїна (бл. 735—804) — однієї з найвпливовіших постатей Каролінзького ренесансу. Різе вмістив її до першого видання своєї «Латинської антології» як анонімний пізньоантичний твір з кодексів IX ст.; переклад здійснено саме за цим виданням.

Цей твір — одне з найвіддаленіших відлунь буколічного жанру, що невід’ємним своїм елементом мав суперечку-змагання між пастухами. «Суперечка» Алкуїна водночас уже є провісницею середньовічних диспутів, зразки яких знаходимо й у піснях ваґантів; такою є, скажімо, «Суперечка води з вином» (De conflictu vini et aquae).

3. Камени — Музи.

4. Палемон, Дафніс — традиційні буколічні імена пастухів.

10. « Жду на зозулю, пташку мою …» — впродовж усього твору снується голос зозулі, чутний у самому слові «cuculus», «зозуля» (в латинській — чоловічого роду; як і «ver», «весна»: у ті часи латинські іменники середнього роду, вже за нормами ґалло-романської мови, переходили переважно в чоловічий рід). Найвиразніше голос зозулі звучить в останньому рядку твору: «Sa lve, d ulce de cus, cuculus per se cula, sa lve» — Мила зозуле, вітай (на віки, не на рік лиш) — вітай нам! У перекладі інструментовану на те «ку-ку» (cu-cu-lus) наскрізну гармонію вірша (поєднання лункого uз м’яким l), зрозуміло, втрачаємо. Кінцевий рядок набуває символічного значення: в ньому — надія, що й в усіх подальших віках триватиме пробуджена весною пісенна традиція. Можливо, вперше голос зозулі в європейській поезії чуємо у грецького поета з подібним, як в Алкуїна, іменем — Алкей (VII—VI ст. до P. X.); греки, до речі, в голосі зозулі чули не «у», а «о»: зозуля по-грецьки «kokkyx». Голос зозулі — тема й для музичних творів; чи не найвиразніше те «кукання» — у клавесинному творі Клода Дакена (1694—1772).

13. «… Зима льодовита …» — льодовита (glaciaiis) — один серед майже тридцяти епітетів, якими античні поети наділяли зиму; серед них — «iners», «млява», етимологічно «не творча», на відміну від весни, яка пробуджує землю, дає їй снагу для творчості.

33. «… добре поїсти собі …» — при тих словах згадуємо мурашку, яка, починаючи з ранньої весни, гарує, щоб узимку відпочити, порозкошувати собі. Згадуємо й Верґілієві «Георгіки»: «Щойно зима — селяни здебільш утішаються жнивом…». А ще, з тих же «Георгік», — дивний епітет, яким поет наділяє працю: «labor improbus » — « жадібна, кривдна, насильницька, вперта …». Одне слово, весна жене людей до праці, і в тій праці, піддавшись жазі збагачення, людина часто переступає дозволені межі — кривдить і себе, й природу. І все ж весна — то весна; її вісники — зозуля, ластівка («Знов зозулі голос чути в лісі, / Ластівка гніздечко звила в стрісі…», — у нашій пісні). Їй, тій порі року, й співає хвалу автор цього милого, зворушливого відлуння вічно живої, античної, весни.

До «Латинської антології» не належать «Дистихи Катона» і «Вислови семи мудреців». Про поняття «Латинська антологія» див. « Від упорядника ».

Флор — поет ІІ ст., сучасник історика Флора. Його поезія дійшла в «Латинській антології». Жодних певних біографічних даних про нього не маємо. Можливо він є тією самою людиною, що й ритор Флор, родом з Африки, автор незбереженого трактата про Верґілія.

Розмір циклу — трохеїчний тетраметр.