Луцій Анней Сенека - Відлуння золотого віку. Антологія пізньої латинської поезії в перекладах Андрія Содомори

Протиставлення «уста — серце» знаходимо, зокрема, в І. Франка: «устонька — тиха молитва» — «серденько — колюче терня» («Ой ти, дівчино, з горіха зерня…»).

Аполлон — бог світла; Лібер (Вакх, Діоніс) — бог виноградарства і виноробства.

« На корі накреслив ймення …» — про «любовні записки» на корі дерев читаємо у «Пастуших піснях» Верґілія, в елегіях Проперція, в «Пріапеї» (LXI, 13; див. ком. до Епіграфічної поезії, № 7) в інших авторів; див. також у Немесіана (Екл. І, 28—29).

Порушено «вічну» проблему: чи від народження людина буває лихою, чи такою стає (пор. у Солона Афінського: «Краще стати благородним, ніж таким на світ прийти»).

Катон — Марк Порцій Катон Старший (234—139 р. до н. е.) — римський політик і письменник, борець за давню простоту, категоричний противник на його думку шкідливого чужоземного (насамперед грецького) впливу на римську культуру; Сократ (бл. 469—399 р. до н. е.) — грецький філософ.

« Зле весь час лише мовчати …» — пор. у «Книзі Еклезіастовій»: «Час говорити і час мовчати».

Консулів і проконсулів обирали терміном на один рік.

Під іменем Сульпіція Луперка «Латинська антологія» зберегла для нас два подані тут твори. Про самого автора нічого не відомо.

Ця поезія, складена сапфічною строфою, — своєрідне ліричне резюме неперервних в античній (та й новій) літературі роздумів над постійними перемінами і проминанням усього сущого.

Є також переклад М. Зерова (Антична література: Хрестоматія. Упорядник О. Білецький. K.: Рад. школа. 1968. — C. 585).

10. « Тоншає в ріллі й сам леміш …» — у «Скорботних елегіях» Овідія (IV, 6, 13): «Навіть леміш, обновляючи землю, тоншає з часом».

3. « Зóлота дика жага » («auri dіrа fames»)… — виразна ремінісценція з Верґілієвої «Енеїди»: «Зóлота клята жага» («auri sacra fames»).

5. Евріфіла — міфічна цариця, що, зваблена підкупом, переконала свого чоловіка Амфіарая піти на війну, з якої він більше не повернувся.

7. Дочка Акрісія — Даная, що народила сина від Зевса, який проник до неї у вигляді золотого дощу.

11. « Днює й ночує багач …» — жадібного багача, що лежить на скрині з грішми (типовий персонаж сатиричних творів), бачимо на вазовому малюнку ще з IV ст. до P. X.

13. « Убогого… багатства …» — «Убогий не той, хто мало має, а той, хто багато жадає» (Сенека). Пор. також: Авсоній, Епіграми, XXIII, 14 і «Вислови семи мудреців», І, 3, 35 і далі.

« Злипле волосся …» — У цьому доволі точному портреті огидної людини помітні сліди літературної традиції, починаючи від Гомера (портрет Терсіта в «Іліаді», II, 212—219); в Овідія — портрет персоніфікованої Голоднечі наприкінці восьмої книги «Метаморфоз»).

Алкімові в «Латинській антології» приписано декілька епіграм. Жодних певних даних про цього автора нема. У перекладеній тут епіграмі поет по-своєму трактує думку, яку висловив ще Квінтиліан («Настанови ораторові», X, 1, 86).

Жодних даних про автора не маємо.

Твір написано у формі «зміїних віршів» (пор. цикл на с. 175). Переклав також М. Зеров.

1. « Чую, зима утекла …» — «Sentio fugit hiems…»: у перекладі М. Зерова: «Чую: надходить весна…» Для римського автора, однак, важливим є дієслово fugit, без якого ледве чи обходиться якийсь образ, пов’язаний з перебігом часу (fuga — перебіг, втеча; звідси й у музиці «фуга»). А ще — важливим є зимове тло, на якому, контрастно, вимальовується розкішний образ весни, скажімо, у перлині Горацієвої лірики, оді до Торквата (IV, 7): «Diffugere nives» («позбігали сніги»). М. Зеров одразу ж бере, сказати б, мажорний акорд. Як у Франка: «Надійшла весна прекрасна…».

1—2. Зефір — легкий західний вітер, евр — південно-східний.

7—8. Філомела уособлює солов’я. За традиційною версією міфу (пор. напр. Овідія, «Метаморфози», VI, 424—674), Філомела була сестрою Прокни — дружини царя Терея. Терей закохався в Філомелу і збезчестив її. За це Прокна з сестрою відімстили йому: вбивши Ітіса — сина Прокни від Терея — і нагодувавши Ітісовим м’ясом Терея. Рятуючись від люті Терея, Прокна перетворилася в ластівку, а Філомела — в солов’я, що тужить за Ітісом, витьохкуючи його ім’я: «Іті! Іті!». В різних версіях міфу відчутна тенденція до плутання Філомели з Прокною. Подібне бачимо і в Пентадія: тут соловей-Філомела сама є матір'ю-вбивцею Ітіса.