Луцій Анней Сенека - Відлуння золотого віку. Антологія пізньої латинської поезії в перекладах Андрія Содомори

II, 28. Найважче дотримати міри, про це філософи в один голос, — у тілесній насолоді (voluptas); вона ж, коли їй даси волю, обертається гіркотою (Сенека)… «Гостю, можеш увійти сюди; тут тебе чекає найвище благо — насолода» — таким написом зустрічали перехожого знамениті «Сади Епікура» в Атенах. Тут же, при вході, й подавали звабленому тим написом обіцяну «насолоду» — мищину каші й кухоль води: «не відчувати холоду, болю, спраги» — ось істинна насолода; все інше, за Епікуром, — забаганки. «Пришли мені горщичок сиру, щоб можна було порозкошувати, коли захочеться», — пише він своєму приятелеві…

III, 1. «In mores Fortuna jus non habet» — Фортуна не має влади над звичаями . «Sera nunquam est ad bonos mores via» — Ступити на шлях доброзвичайності — ніколи не пізно (Сенека). Часи є такі, якими є у них звичаї — добрі чи погані: «О tempora! О mores!» — О часи! О звичаї! (Ціцерон). Філософи стоїчної школи часто протиставляли прості, здорові звичаї староримської Республіки моральному занепадові в добу Імперії.

III, 2. В ориґіналі — «recte», правильно, прямо : Поняття морально-етичної філософії часто виражаються геометричними термінами: «Recta linea est brevissima, recta via est tutissima» — Пряма лінія — найкоротша, пряма дорога — найбезпечніша. Піти манівцем , тобто відхилитися від прямої дороги. Говорити прямо , бути прямолінійним, кривити душею тощо.

III, 5. Синонім лінивства (segnities, ignavia) — inertia, дослівно відсутність творчості . Античні закликали до активності як тіла, так і душі ( калокагатія — гармонія тілесного й духовного), зауваживши, що люди лінивішими бувають душею, аніж тілом . Звідси в Горація: strenua inertia — дійове лінивство , яке жене «зайнятих» людей світами у пошуках збагачення і щастя, воно ж, те щастя, — поряд, варто лиш своєю душею зайнятися. Про це ж і Сенека (…розрухавши тіло, тут же повертайся до душі — її вправляй денно й нічно ), і Ювенал: Orandum est, ut sit mens sana in corpore sano ( Дбай і молись, щоб здоровим був дух у здоровому тілі ). Цей вислів, до речі, відомий лише у другій його частині: Mens sana in corpore sano, що суттєво змінює думку сатирика. З цього приводу іронізує І. Франко: «В здоровому тілі здорова душа, та часто буває не варта й гроша»… (щоб вона була чогось варта, треба й про неї дбати, а не лише про тіло).

III, 13. Життя — розгорнута книга, яку теж, як і звичайну книгу, треба вміти читати. Тією наукою, вмінням читати книгу життя, Горацій завдячував своєму батькові: «…це мій добрий, люблячий батько / Хиби чужі, щоб уникнути їх, мене вчив підмічати. / Так, коли жити мені він дораджував чесно й правдиво, / Аж до кінця вдовольняючись тим, що він сам заощадив, — / Глянь, — додавав, — як ославився Альбія син; а до чого / Бай докотивсь! Непогана наука для тих, хто марнує / Батьківський спадок… Так мене, хлопця, застерігав… А велів щось робити — / Тут же за приклад когось обирав: «На таких-от рівняйся!»… Думка цього двовірша перегукується з відомим висловом Ціцерона: Historia magistra vitae ( Історія — вчителька життя ).

III, 14. Перед тим, аніж піднімати якусь вагу, зважуємо: чи, не перевищує вона силу наших м’язів; так і в писанні — чи за посильне беремося: «Отже, хто пише, — беріться за те, що було б вам по силі, / Зваживши добре, що втримають плечі, під чим — подадуться» (Горацій — у «Поетичному мистецтві»). Втім, фізичні можливості людини, як їх не розвиваймо, — обмежені (єдиний Геракл — ponderi non cedit: не відступає перед вагою , навіть коли та вага — небесне склепіння), а от розумових можливостей — не вгледимо. Тому античні й закликали постійно розвивати те, чим людина вирізняється з-поміж інших істот, — розум. «Уся гідність людини — в її думці», — неодноразово стверджує Паскаль. Відомий його вислів: «Людина лиш стебелинка, але — мисляча» (roseau pensant)…

IV, I. Душевна радість (сковородинське «веселіє серця») рідко йде в парі з нагромадженням багатств, отже, — з неминучими клопотами; на цьому найчастіше наголошували античні, передусім — Горацій, поет «золотої середини», поміркованості.

IV, 2. Задовольнятись необхідним — найчастіше акцентована у «Дистихах» думка. Мало чи багато потрібно людині? І мало, й багато. Мало — коли йдеться про тіло, «яким володіємо нарівні з тваринами» (Саллюстій); багато — коли про душу, «яка у нас спільна з богами»; потреби тіла годиться поскромнювати; потреби душі — ненастанно ширити…