Віктор Вальд - Останній бій Урус-шайтана

— Я завтра їду… — почав Орхан, міцно стиснувши губи. На його руки лягло обличчя дорогої йому людини. Але ні зітхання, ні схлипу. Долоні обпалювало лише гаряче дихання.

— Я повернуся… Скоро… Я… принесу багаті дари і…

Зуліка легко, як для своїх літ, піднялася на ноги й уклонилася чоловікові.

— Мій пане, ти можеш зараз зробити мені найдорожчий і найважливіший подарунок.

Орхан винувато всміхнувся. Він не захопив навіть простої перлової нитки. Винен… А навіщо ж він ішов сюди? Чи лише подивитися на жінку, яка подарувала йому двох синів? Чи все-таки для того, щоб сказати кілька слів жалю про їхню смерть. Славну смерть. Смерть на полі бою.

Губи Орхана ще дужче стиснулися. Він дивився на колись прекрасне, а тепер зморшкувате обличчя дружини й відчував глибоку вдячність. Тільки як виказати її? Хіба що… І старий воїн, може, уперше в житті по-справжньому, по-доброму, по-людськи усміхнувся.

Зуліка теж усміхнулася і навіть розсміялася. Так само дзвінко і приємно, як сорок п’ять років тому.

— Я знала, що ти, мій добрий пане, не відмовиш мені в дарунку.

Сіляхдар знизав плечима й схилив голову в очікуванні пояснень. Зуліка знову всміхнулася і кілька разів плеснула в долоні.

Завіса піднялася, і перед Орханом постала дівчина, укрита щонайтоншими шалями.

— Цю дівчину звуть Лейла. Їй немає рівних навіть у гаремі нашого улюбленого султана. Я сама купила цю черкеску п’ять років тому за дуже великі гроші. П’ять років я вчила її музики, танців, мистецтва бесіди і всього того, що приємне для розуму й тіла чоловіка. Вона гідна народити моєму панові сина. Це й буде найдорожчий і найважливіший подарунок тій, кого ви одного разу назвали своїм щастям. Мені…

Зуліка повільно зняла з дівчини шалі, і та, сором’язливо схиливши голову, постала перед паном у всій звабі дивно прекрасного тіла. Так, ця дівчина була варта і золота, сплаченого за неї, і терплячої праці наставниці. Орхан це бачив і розумів.

Він бачив прекрасні темно-блакитні напрочуд виразні очі, які могли причарувати навіть праведника. Бачив білизнý її шкіри, яка в мистецтві засліплення перевершувала перший сніг. Бачив гострі соски на вже оформлених яблуках грудей, тонку талію, що переходила в округлий животик, і такий шанований цінителями глибокий пупок, у якому могло б поміститися кілька унцій мигдалевого масла, і хвилюючий горбик, відкритий завдяки видаленій рослинності, і пружні стегна, і маленькі колінні чашечки, і вузькі стопи. А ще бачив волосся — пишне, важке, темно-русяве…

Ця дівчина була досконалістю, втіленням усіх чоловічих мрій. Якби вона виконувала гебек атма [19] Гебек атма — славнозвісний танок живота. , то, мабуть, могла б зупинити армію, що йде в бій…

Він бачив… і розумів велич душі його постарілої, але мудрої дружини і її бажання мати поряд із собою продовження роду чоловіка, якого вона обожнювала всі ці роки. Вона звикла до того, що він постійно в походах… Походах проти смертних… Але шайтани?.. Адже зараз її чоловік ішов у похід проти шайтанів!

Вона чекала рішення свого пана. Він не поспішав. І від цього серце старої жінки сповнювалося тривогою, а на лобі виступив піт.

— Зуліко! — якомога м’якше сказав чоловік. — Цю ніч ми проведемо разом з тобою. Нам є про що поговорити і що згадати. Те, про що ти просиш… я виконаю. Але тільки тоді, коли повернуся.

— Мій пане, ти завжди був вірний своєму слову. Тепер моє серце спокійне. Ти повернешся живим і щасливим.

Джафа заплющив очі й із насолодою закінчив езан — заклик до молитви. Він любив ці перші миттєвості ранку, коли квапливо піднімався на стрункий і величний мінарет Блакитної мечеті й гучно, з витонченими переливами пронизливого голосу будив правовірних. Разом із ним закінчили езан і інші п’ятеро муедзинів — за кількістю веж, що оточували найвеличніший молитовний будинок мусульман Стамбула.

Шість мінаретів розпорядився звести султан Ахмед понад шістдесят років тому. Бо ж найбільша мечеть імперії не могла мати звичайні собі один або два мінарети. А сьомий мусив Ахмед відтак побудувати при великій мечеті у святому місті Мецці — бо тамтешні мешканці неабияку образу затаїли на величного османського султана за те, що той свою мечеть отак нагло спробував дорівняти до головної мечеті всіх мусульман на землі Пророка.

Муедзинові Джафі пощастило. З висоти його правого від входу в мечеть мінарету добре було видно вулиці, прилеглі до площі. І він, вірний служитель Аллаха, мав особливе задоволення бачити того з правовірних, хто першим приходив на ранкову молитву.