Віктор Вальд - Останній бій Урус-шайтана

— Я приготую нашу зброю і одяг, мій пане.

Орхан повільно обернувся. Від напливу почуттів на його очах мало не виступили скупі сльози.

«О мій вірний Абдýле! Мій добрий старий Абдуле. Ти пройшов зі мною півсвіту і стояв пліч-о-пліч у сотні сутичках. Немає надійнішої руки і влучнішого ока. Але все це було колись. Зараз ти старий. Тобі потрібен спокій. Ти його заслужив…»

Однак ні слова з того, що промовила душа Орхана, не було вимовлено його вустами.

— Абдуле! Я йду в землі козаків, щоб убити Сірка.

— Навіть стриж летить повільніше від тієї новини, що вмить сколихнула Стамбул…

— Я йду сам.

— Жоден загін не зможе непомітно прослизнути в ці дикі степи. Ви, як завжди, мудрі, мій пане. Удвох ми прокрадемося в саме серце козачого коша.

— Ти заслужив спокійну й ситу старість. У моєму домі ти житимеш до того дня, що вкаже тобі Аллах. Цей похід із жодним колишнім не зрівняється, такий він тяжкий і небезпечний.

Абдул важко зітхнув, а потім тихо розсміявся. Несподівано для себе розсміявся і його пан.

— Я зрозумів! Ти підеш зі мною. Сам Аллах пов’язав нас мотузкою пошуку небезпек на наші сиві голови. І якщо вже зрубають ці голови, то я буду радий тóму, що моя лежатиме поруч із твоєю.

— Спасибі, мій пане, за добрі слова. Насмілюся ще запитати про золоту шаблю султана.

Орхан надовго задумався. Потім підійшов до схиленого в поклоні слуги й звелів:

— Візьмеш зі скрині мій найкращий одяг і одягнеш його. Я вирушаю в тому одязі і з тією шаблею, що були подаровані мені нашим улюбленим султаном. Більше ніякої зброї, грошей і припасів з цього дому ми не візьмемо.

Слуга повільно підвів голову й сумно всміхнувся:

— З таким спорядженням я буду частіше молитися, щоб не переплутати доріжки й не з’явитися завчасно в райському саду Аллаха.

Увечері Орхан ледь торкнувся їжі, хоч і довго просидів біля низького столика, щедро заставленого ласощами.

Він сидів, прикривши очі й слухаючи виття дервішів і крики яничарів. Старий не хотів ні про що думати, ні тим паче щось згадувати. Він просто хотів, щоб закінчився цей вечір і скоріше прийшла ніч. Та все-таки його душа стогнала й дряпалася котячою лапою провини.

Так, саме так! Провини. Чоловік, а тим паче воїн, не повинен приймати й розуміти цього. І все-таки…

Орхан повільно підвівся й відшукав на своєму поясі срібний ключ. Із сумною усмішкою старий, опустивши голову, вирушив на жіночу половину будинку — гаремлик. Він ішов, ледь піднімаючи ноги і не помічаючи слуг, що навмисно шукали собі роботу на шляху проходження їхнього доброго пана. Вони низько вклонялися старому воїну, стримуючись, щоб не розревтися і не кинутися йому в ноги. Сіляхдар завжди турбувався про тих, хто перебував під дахом його будинку. Він дбав про них суворо та справедливо, як личить справжньому осману.

У різьблених покритих позолотою дверях гаремлика Орхана зустрів старий євнух Челей. Він мав сказати чимало приємного своєму панові, але слова застрягли пекучим клубком у горлі вірного слуги. Йому до безтями хотілося припасти до добрих рук великого бахадира й благати його пощадити якщо не слуг і рабів, то бодай тих, хто був за цими позолоченими дверима. Адже смерть пана в страшних землях урусів — це смерть і тих, хто щовечора чекає на нього, як на ранок сонця, а щоночі — як на місяць уповні.

Від хвилювання євнух довго не міг витягти з-за пояса довірений йому ключ. Орхан заспокійливо поклав руку на плече старого раба і вставив у двері свій ключик. Замок легко піддався, і господар ступив у відчинені двері. За його спиною, все-таки не витримавши, розридався старий євнух і втік, несучи свій плач у глибини критих галерей.

Але Орхан не став гніватися, тим паче, що він серцем відчув ту людину, яка була в цю мить більш важлива, ніж головний доглядач гарему.

Важка завіса підійнялася й звисла. Дивовижно ніжна, незважаючи на прожиті роки, рука ласкаво взяла правицю свого пана й провела його на м’які подушки. Орхан важко опустився в незвичну йому м’якість, не дозволивши руці, що привела його сюди, відпустити його долоню.

«Моя улюблена й дорога Зуліко! Як мало я був поруч із тобою. Як мало казав тобі добрих і ласкавих слів. Як мало приніс тобі подарунків. А ще менше радості й щастя. Тобі — моїй єдиній і коханій дружині».

І цих слів не вимовив Орхан. І багатьох інших — важливих і потрібних. Він не хотів, щоб був почутий його тремкий від хвилювання голос, боявся показати себе м’яким, а отже, слабким. Він, як і раніше, як і завжди, — сильний і владний, а тому — надійний і турботливий. Хоча Коран наказує обходитися з дружиною м’яко й говорити лагідні слова, приємні їй, та суворий воїн за сорок п’ять років навряд чи спромігся на кілька коротких речень, та й то невдало добирав заслужені Зулікою добрі й ніжні слова. Адже вона народила йому двох синів і жодного разу не вимовила ані найменшого слова докору своєму суворому чоловікові, який відправив своїх нещасних хлопчиків у полум’я воєн, і воно поглинуло їх.