Анджей Пилипюк - Вечірні дзвони

Запала тиша. Врешті господар подякував і відпустив служницю.

-- Отже, -- буркнув, розливаючи по стаканах наливку з кизилу. – Мої люди вважають, що заразилися від потойбічних істот…

-- І не тільки вони. Триста двадцять років тому таку ж теорію мав місцевий священик.

-- Напевно трапилося щось, що навело їх на таку думку. Може в село прийшов якийсь спотворений жебрак? Істота не схожа на людину…

Скужевський здригнувся.

-- Ви щось пригадали? – запитав господар.

-- Давня історія. Колись в Бергені, в Норвегії, я застрелив прокаженого жебрака, прийнявши його за самого демона хвороби. Давно це було, років п'ятнадцять тому… Я висповідався і відбув покуту, але до сих пір це гнітить мене. Гадаєте, хтось міг прибути в село без Вашого відома?

-- Це не виключається. Відколи закінчилася панщина, моя влада над ними ослабла. Колись було б важко навіть уявити, щоб на мій острів зайшов єврейський лихвар, а сьогодні всі селяни в них в кишені. Пора спати, розпитаємо завтра…

*****

Затуркотів будильник. Друга. Лікар насилу сповз з ліжка. Запалив свічку і поспіхом одягнувся. Відсунув засув у вхідних дверях; крижане, нічне повітря на мить перехопило йому подих в грудях. Місяць ще не зайшов, іній, що вкривав землю, виблискував наче розбите скло. Кілька сотень кроків, комора… Намацав в кишені ключ, прокрутив в замку. Перевірив чи револьвер знятий з запобіжника, і закривши обличчя маскою, зайшов всередину. Свічка в ліхтарі на столику все ще горіла.

Він дивився якусь мить, приголомшено. Вогник мерехтів, відбиваючись в мертвих зіницях, оживляючи їх. Всі відібрані хворі лежали мертві на сінниках. Лікар відчув крижаний холод на спині.

*****

Іван сидів за столом у своїй кімнаті і катав по поверхні дві золоті монети. Це заняття поглинало всю його увагу і приносило безмежне задоволення.

Як мало потрібно людям для щастя, -- подумав Скужевський і зітхнув в душі.

Він витягнув з портфеля список питань. А потім кинув хлопцеві ще одного золотого п’ятака. Монета дзенькнула по поверхні, покотилася, але не встигла впасти зі столу. Помічник схопив її блискавичним, жадібним рухом. А потім підняв зацікавлений погляд на доктора.

-- Як почалася епідемія, -- лікар задав перше питання зі списку.

-- Захворів Гануш., -- пояснив Іван. – Що жив у великій хаті на березі. Він пішов до Галини, щоб та зняла порчу чи зашептала…

-- Зашептала? – не зрозумів Павел.

-- Ну вона ж шептухою була, -- почув він у відповідь.

Скужевський на мить замислився.

-- А, замовляла хвороби, -- зрозумів він нарешті.

-- Ну. Але не допомогло. Гануш повернувся додому і тільки його й бачили. Наступного дня його донька пішла горілки купити, бо дуже погано йому було. Шляхтич не хотів продавати, а дав їй якісь ліки. То вона пішла ще запитати, може хтось інший би продал . А тут син його прибігає і каже, що батька помєр і лежить вдома. Відразу після цього знахарку за лихоманило, а назавтра вже сім чоловік були мертві.

-- Ті, до кого дівчина ходила по горілку чи хтось з їхніх родин? – перепитав доктор.

-- Так докладно то я нє знаю . Але види , що так. Вона ту погань рознесла! – від раптового прозріння в нього блиснули очі.

Хвороба переноситься через шкіру, або повітряно-крапельним шляхом, подумав лікар. Дуже швидко, від одного контакту, здригнувся він.

-- Як заразився Гануш? – запитав.

На обличчі співрозмовника щось здригнулося.

-- Нє знаю , -- відповів той занадто швидко.

Бреше, подумав лікар.

-- Чи останнім часом у ваших краях з’являлися якісь чужинці? Євреї, може цигани, мандрівні торговці, волоцюги, жебраки?

Іван розслабився і замислився.

-- Дві неділі тому приходив єврейчик Маєр по проценти, -- пояснив нарешті. – Обійшов хати боржників, зібрав своє, забрав дві курки тим, що не могли розплатитися і пішов. А неділю до того приїжджав мідник, каструлі свої продавав.

-- Ви його знаєте?

-- Ще б пак. В Осухові живе… Михайлом кличуть.

-- А Маєр?

-- Теж звідти. Адже це найближче містечко…

-- Більше ніхто?

-- Ніхто. Ну, син шляхтича їздив у справах. Але це напевно не рахується. Бо він місцевий…

-- Не рахується, -- підтвердив Скужевський.

Молодий Лісовський сидів під замком в Києві. Карантин… Доктор постукав олівцем по папері. Поки що вистарчить. Він вийшов через лазарет. Над однією з хат вивісили чорне полотнище. Хтось помер. Лікар закусив губу.

Необхідно знову докладно оглянути всі садиби, -- подумав. Вони приховують хворих…