Анджей Пилипюк - Вечірні дзвони

-- Ся книга -- літопис єпископа парафії Св. Михайла, в 1497 році від народження нашого Господа розпочата, -- розшифрував лікар.

На першій сторінці приклеєно акт про початок будівництва церкви, далі йшли списки мешканців і нотатки наступних священників. Дні, місяці, роки… Пожари, неврожаї, напади татар… Рік 1570: весна цього року прийшла пізно і була холодна. І раптово наступні сторінки чорні від намальованих на полях хрестиків. Смерті, десятки смертей.

-- Зараза, -- пробурмотів шляхтич.

Посеред однієї з сторінок хтось провів грубу, чорну лінію. Нижче намальовано ще один хрестик.

-- Отець Петро та двадцять сім інших, чиїх імен ми не знаємо, віддали Богу душу , -- прочитав лікар. – Хтось прибув і застав вже тільки тіла. І жодної живої душі здатної розпізнати їх…

-- Отже померли всі, -- зауважив Лісовський, перегорнувши сторінку, щоб повернутися до попередніх нотаток. – Це тривало два тижні…

Отже, тодішній священик, перш ніж його звалила зараза, не знайшов часу для запису спостережень. Справив таїнства і висповідав всіх мешканців, охрестив дітей, йому навіть вдалося переконати корчмаря Іцхака прийняти католицьку віру. В самому кінці він черкнув тремтячою рукою ще кілька слів:

Мене знобить і болить горло. Отже почалося. Чому нас спіткала ця напасть ? Рахмани ніколи … -- на цьому записи обривалися.

-- Озноб і біль горла, -- повторив лікар. – Симптоми схожі на наші. Але це неможливо підтвердити з стовідсотковою впевненістю.

-- Минуло триста двадцять років, -- Лісовський пошкрябав голову.

Вони переглядали книгу, останні записи інформували, що троє братів Лісовських вирушили воювати в січневому повстанні. Відразу після цього йшла інформація про ліквідацію парафії царською владою і примусовий перехід руського населення в православ’я.

-- Добре, що хоч маєток у вас не забрали, -- сказав лікар.

-- Забрати то забрали, -- пробурмотів шляхтич. – Я поховав двох братів в Усольє, потім відбував каторгу на золотих рудниках на Верхоянському хребті. Десять років провів прикутий до тачки. – Він засукав рукави, показуючи глибокі шрами на зап’ястях. – Але мені пощастило. Я натрапив на багату жилу. Приховав два кілограми самородків і, коли прийшла амністія сімдесят п’ятого року, повернувся на Батьківщину. Відкупив маєток від прапорщика, який тут оселився… Тепер я знову на своєму.

-- Ви багато чого пережили, -- похитав головою Скужевський.

-- Можна книжку написати… І напишу, якщо виживу.

-- Рахмани, -- лікар пригадав собі дивне слово в останньому записі вмираючого священика. – Що це може бути?

-- Не знаю, але є така приказка, коли хтось голодує чи тримає покуту, кажуть: “ постить як Рахман”.

-- Мені здається, що це щось важливе.

-- Або в гарячці написав щось, що йому саме прийшло в голову, -- господар закрив книгу і дбайливо загорнув її в папір.

*****

Скужевський зайшов в лазарет. Сморід зіпсованої крові проникав через маску; на мить йому перехопило подих. Іван порався на кухні, кип’ятив чайник. Щось блиснуло в нього на грудях, в розрізі сорочки. Хрестик на грубому ремінці, великий, масивний, з полірованої латуні, що виглядала як золото.

-- Вночі захворіли четверо, -- сказав він, побачивши лікаря. – Двоє не дожили до світанку, трупи я затягнув на беріг, біля вогнища. А двох жіночок положив на солому, хай дохнут в спокої…

-- Молодець, -- похвалив лікар.

Дійсно, дві жінки, старша і молодша, лежали в сусідньому приміщенні, розпалені гарячкою і накриті якимись бурими покривалами. Виміряв температуру. Понад сорок один градус…Він уважно оглянув шкіру вкриту липким потом. Лупа викрила сіточку потрісканих вен. Але краплини рідини просочувалися в основному через пори.

-- Що за чорт? – вилаявся він пригнічено.

-- Хвора кров виходить в них через шкіру, -- сказав Іван по-вченому. – Може би їм п’явки за вухами поставити?

-- Це тільки прискорить смерть, -- буркнув Скужевський. – Але якщо посилити потовиділення…

-- Підкинути дров? – запропонував селянин.

-- Ні. Ми дамо їм пілокарпін.

Він знайшов в скриньці відповідну пляшечку і набрав в шприц велику дозу лікарства. Ввів першій жінці. Препарат подіяв через кілька хвилин. З неї полився піт.

Трохи фізіологічного розчину…

-- Розпусти в горшку з водою, -- він дав Іванові пачку.

До обіду вони поралися біля хворих. Жоден засіб, що мав збити жар, не подіяв. Пілокарпін теж давали намарне, бо біля другої розпочалася агонія… Йому залишилося тільки вколоти по дві дози морфіну, щоб полегшити страждання і чекати на неминучий кінець. Павел пішов на беріг острова і передав геліографом результати спостережень. У відповідь йому прийшло кілька підбадьорливих слів…