Анджей Пилипюк - Вечірні дзвони

-- А як ти їх, пане, повідомиш? – здивувався шляхтич. – Притягнув телеграфний кабель?

-- Геліограф, -- доктор пхнув ногою пакунок. – Може не вершина техніки, але нам вистачить.

-- Ходімо спати, а завтра до роботи, -- господар потер руки. – Магда! Постели в кімнаті для гостей. І розтопи добре піч! – крикнув він вглиб дому.

Кімнатка була невеликою, тісною, але затишною. Стара, дерев’яна шафа з кривими дверцятами. Столик, на ньому миска і цинковий жбан для води, солідне, дерев’яне, двоспальне ліжко, високо застелене пуховою постіллю. Доктор поставив ліхтар на столик і ще деякий час переглядав підручник з тропічних хвороб. В нього були певні підозри, завтра він спробує покінчити з ними… За стіною з грубих, дубових балок застогнала хуртовина, інколи холодний вітер дув по кімнаті, коливаючи кволе полум’я свічки . На відстані глухо прогримів постріл рушниці. Санітарний кордон не спав.

*****

Після сніданку доктор вийняв з багажу кілька марлевих пов’язок і бавовняних рукавичок, а також банку з карболкою і розпилювач.

-- Якщо не хочемо заразитися, нам доведеться дотримуватися дуже суворих правил, -- сказав він серйозно. – Асептика – це головне…

Вони зупинилися перед тином, поміщик вистрілив з револьвера в повітря. В дверях хатин відразу ж з’явилися селяни.

-- До нас приїхав лікар, -- оголосив Лісовський спокійним, гучним голосом. – Він діє за моєї згоди і за наказом самого царя. Хто не виконає його наказів, буде засланий в Сибір.

Його слова справили неабияке враження.

-- По-перше, мені потрібна порожня хата на лазарет, -- сказав лікар.

-- Хата Гуцюка вільна, -- один з селян показав рукою.

-- Він помер ще восени, -- пояснив шляхтич.

-- Де тіла померлих?

-- По хатах лежать, або в стодолах, -- пояснила якась жіночка в хустці. – Поховати нема як, бо земля замерзла.

-- Трупи належить спалити, -- заявив Скужевський. – Весь скарб померлих також. Як тільки з’явиться нагода – спалимо їхні хати.

-- Нельзя! – крикнув якийсь молодий селянин.

-- Молчи! – старий схопив його за руку. – Так надо під час чуми.

-- Вам забороняється контактувати між собою. Жодних розмов, жодних відвідин. Кожен хворий йде до лікарні в хаті Гуцюка, -- повчав далі Скужевський. – Де хтось несподівано помре вночі --вивішуйте чорний прапор. Ми заберемо тіло. Якщо хтось ослаб і не може йти – білий. Прийдемо по нього. Я привіз багато ліків, спробуємо врятувати всіх хворих.

-- А ліки коштувать скільки будуть? – запитала бабуся закутана в чорну хустку.

-- Нічого. Медична академія в Києві вже оплатила ваше лікування. І ще одне, -- додав лікар. – Щоб спалити трупи, знадобиться багато деревини. Нам потрібно трьох кремезних селян з пилами і сокирами. Плачу по три рубля в день.

-- Тільки порізати?

-- Порізати і порубати на дрова. І спорудити вогнище.

Охочих виявилося більше ніж треба.

-- Що далі? – запитав поміщик.

-- Відведіть їх в гай, нехай рубають. Виберіть найбільш жадібних, -- попросив пошепки Скужевський. – В лісі запропонуйте їм по десять рублів, якщо вони погодяться зносити трупи і допомагати в лікарні.

-- У Вас є стільки грошей?

-- Вісімсот рублів золотом, -- посміхнувся лікар. – Професор Селєзньов все передбачив.

-- Якщо так… Коли епідемія мине, вони будуть багаті.

-- Або мертві. Так чи інакше, спробуй їх переконати. Де лежать померлі? – запитав голосно. – Мені потрібен гак і візок.

Сокири стукали понуро, глухий відгомін ударів розносився по всьому селі. Похоронне багаття збудували на березі острова. Доктор, вправно орудуючи вилами і гаком, помістив на ньому всі трупи. Вісімнадцять. Він витер піт з чола. Люди стояли поодинці і хмуро дивилися.

-- Вони воліли б поховати останки, -- пробурмотів Лісовський. – Але в нас немає стільки вапна… Зрештою, як копати… Все замерзло.

-- Ви умовили когось допомагати мені?

-- Тільки одного, Івана. За гроші зробить все. Надзвичайно жадібна скотина. Але роботящий, сумлінний, нічого не скажеш.

Вони повернулися в село по майно небіжчиків. Поклали на вогнище жупани, ліжка, столики, якесь лахміття. Трішки гасу і в повітря здійнялося високе полум’я, а потім клуби чорного диму. Перейшли в лазарет. Підлогу збризкали карболовою кислотою, розстелили солому. Лікар вручив Іванові маску і рукавички і пояснив, як ними користуватися.

-- Поки зараза не закінчиться – додому ти не повернешся, -- сказав він серйозно. – Житимеш в сусідній хаті.

-- Як помру, то що з грішми? – зацікавився помічник.