Анджей Пилипюк - Вечірні дзвони

В четвертій вони вивезли трупи. Як виявилося, за час їхньої відсутності, біля загаслого вогнища з’явилося ще два тіла.

-- Вони не вірять у Ваші здібності, лікарю, -- сказав помічник.

-- Або воліють помирати вдома, -- відповів Скужевський. – Пора з цим закінчувати.

-- Що Ви збираєтеся робити?

-- Суворий карантин. Гукай шляхтича.

Вони зігнали всіх посеред села і вишикували в шеренгу. Дуже довгу шеренгу, бо лікар наказав, щоб поміж людьми був проміжок принаймні по пів аршина.

Лісовський пройшов вздовж шеренги і порахував.

-- Трьох бракує, -- сказав він.

-- Ви порахували тих, що померли? – перепитав лікар.

-- Всіх до одного. Або втекли, або лежать десь по хатах…

-- Думаю, що знаю… два тіла спалено біля гаті, кордон їх застрелив.

-- Вчора вночі було чути як стрєлялі, -- додав Іван . – Але може не в нього, а побачили Рахмана?

-- Кого? – лікар швидко підняв голову.

-- Нічого… -- буркнув Іван і мимоволі затиснув долоню на хрестику.

Тепер до роботи взявся Скужевський. Він переходив від одного чоловіка до іншого. В кожного перевіряв температуру, торкався долонею шкіри в пошуках липкого нальоту, оглядав горло в пошуках набряків. Серед тридцяти дорослих і дітей виявив вісім осіб, які викликали підозру.

-- Що нам з ними робити? – запитав занепокоєно шляхтич.

-- Ізолювати в одній з хат, -- пояснив лікар.

-- То може в коморі в мене біля хати? Двері міцні, на вікнах ґрати, стіни товсті, з каменю…

Відібрані опиралися, але револьвер в руці Лісовського швидко остудив їхні протести. Лікар з Іваном пройшлися по хатах. Всюди, де зафіксували випадки захворювань, закипіла гарячкова праця. Виносили з будинків меблі, палили матраци і солому з ліжок, все вбрання потрапило до казанів з кип’ятком. Підлоги помили карболкою. Настав вечір. Магда приготувала вечерю для зачинених в карантині. Лікар і шляхтич також пішли спочивати…

*****

За вікном завивав вітер. Господар витягнув звідкись пляшку старого угорського вина.

-- Сьогодні я знову почув це слово, -- сказав Скужевський, важко сідаючи за стіл.

Він намастив байду хліба маслом і поклав грубу скибку холодної шинки.

-- Яке слово? – шляхтич поглянув на нього.

-- Рахмани, Рахман, може Рахманин… Те саме, що було в книзі. Іван обмовився.

-- Ви вважаєте, що відбувається якесь явище, якась ситуація, котрі можна порівнювати? Що селяни зв’язали цю заразу з минулою?

-- Триста двадцять років. Не думаю, щоб вони пам’ятали такі древні події. Хоча, хтозна, -- замислився доктор.

-- Гадаєте, це вірний напрямок?

-- Як немає жодного кращого… Ви казали щось про прислів’я.

-- Приказка, “постити, як Рахман”. Десь я її чув. Напевно від своїх селян.

-- То поліщуки. Вони говорять по-руськи.

-- На суржику, як всі в прикордонних районах. Зрештою в дитинстві я навчився непогано володіти їхньою мовою. Знаєте, серед них були мої ровесники.

-- А Магда?

-- Вона з сусіднього села, сирота, я взяв її служницею, навчив читати, писати і рахувати і з часом вона почала виконувати обов’язки економки. Але маєте рацію, може вона й знає щось.

Через деякий час вона прийшла, стала на порозі з ліхтарем в руці…

-- Кликали? – нахилила голову.

-- Сідай, ми мусимо в тебе дещо запитати, -- Лісовський вказав їй на м’який стілець. – Кажуть “постити, як Рахман”, що це означає?

-- Коли хтось дуже побожний і перед Великоднем накладає на себе дуже суровий піст, -- відповіла вона без вагань. – Не тільки м’яса не їсть, а й тютюну не палить, горілки не торкається або сорок днів живе на прісних коржах, помазаних оливою…

Вони переглянулися, не розуміючи.

-- Звідки взялася ця приказка? – запитав лікар. – Хто такі Рахмани?

Дівчина широко посміхнулася.

-- Це така легенда, -- сказала вона. – Хоча люди на селі в це вірять і клянуться, що вечорами на власні вуха чули дзвони…

Вони мовчки чекали на пояснення.

-- Старші люди кажуть, що тут, поряд, існує інший світ, -- промовила вона нарешті. – Схожий на наш. Коли ми дивимося в воду, то бачимо своє відображення, але решта – це невиразний образ іншого світу. Там живуть Рахмани. Це не люди, а потвори. Вони не такі вже й злі… Вони дуже побожні і коли надходить Великий Піст – голодують сорок днів, не торкаючись їжі. Коли ми викидаємо в воду шкарлупу свячених яєць, вона допливає до берегів іншого світу і тоді вони знають, що в нас Великдень. І тоді, через два тижні, святкують свій.

-- Дзвони? – підхопив доктор.

-- Інколи, якщо стати ввечері на березі, можна почути далекий дзвін храмів і церков тамтого світу, -- пояснила Магда.