Анджей Пилипюк - Вечірні дзвони

-- Нам не врятуватися?

-- Не знаю. Але постійно шукаю виходу з цієї пастки…

*****

Ще один світанок… Скужевський йшов у село, а на серці наче миші шкребли. І не помилився. Він по черзі заглядав у хати. Всюди бачив те саме. Великі очі наповнені божевільним страхом; людей, яких бив озноб і які тулилися біля печей і під перинами, розпачливо шукаючи тепла. Хворіли вже всі. Отже те, що він досі зробив, карантин, ізоляція, було намарно. Очевидно, що всі встигли заразитися, просто інкубаційний період різний.

Павел підійшов до гаті і якусь мить в задумі дивився перед себе. Він не чув пострілів, але за ніч з’явилися чотири чорні плями, що явно виділялися на білій кризі. Хтось з останніх сил намагався втекти. Закашляв глухо. Щось мішало йому в горлі. Лікар занепокоєно потер чоло. Воно було липке; понюхав пальці, а потім, так як це вже не могло йому пошкодити, доторкнувся до них кінчиком язика. Металевий смак крові, з додатком терпкої гіркоти. Він важко сів на пень і передав термінове повідомлення. Всі приречені. Потрібно ще тиждень почекати і спрямувати сюди військовий підрозділ. Острів обстріляти фосфорними снарядами. Спалити, знищити все живе, випалити землю температурою в сотні градусів Цельсія.

Він зняв раму, і невідомо навіщо, старанно демонтувавши прилад, склав його у валізу. Обов’язок виконано. В лазареті в нього є морфій. Введе собі потрійну дозу, і забувшись в солодкому напівсні, чекатиме на кінець.

Біля лікарні він зустрів Лісовського. Старий шляхтич, одягнений в найкращий кунтуш, з шаблею на поясі, являв собою взірець гідності.

-- Не підходьте, будь-ласка, -- прохрипів лікар ледве чутно. – Я заразився.

Шляхтич посміхнувся сумно. Скужевський відразу зрозумів. Він теж…

*****

Вони лежали на підлозі біля розпаленої пічки, вкриті товстим, перським килимом. Жар посилювався, навколо ширився сморід зіпсованої крові. Жахливий озноб, нестерпний біль ураженого горла. І морфій. Магді теж вкололи, вона лежала в своїй кімнатці. Селянам наркотиків не вистачило. Ніщо їм не допоможе під час переходу в інший світ…

Пили найкращі вина і наливки з підвалу старого, адже було б шкода так просто змарнувати делікатеси, виготовлені згідно з таємними, родовими рецептами… Поки могли тримати карти в руках, грали в покер. Вони досягли межі поміж життям та смертю, всі мирські справи втратили сенс. Лікар виграв від шляхтича дім, село і цілий маєток, потім Лісовський, невідомо навіщо, відігрався. Вони грали на окремих селян, навіть не знаючи, чи ті ще живі і сміялися при цьому до сліз. Останні дві години вже просто лежали.

Скрипнули двері. Доктор насилу повернув голову і поглянув у той бік. Він не знав, чи те, що бачить, дійсно відбувається, чи це тільки маячня п’яного морфініста. Стіни хиталися, вирізьблені в дереві візерунки рухалися наче живі. Рахман був високий, йому довелося нагнутися, щоб пройти під фрамугою. На поясі в нього була дивна зброя, схожа на сталевий тризуб з коротким держаком. Його одяг дещо нагадував шляхетський кунтуш, але з гладкішого матеріалу, що виблискував наче шовк. Шкіряні підошви чобіт скрипіли на дерев’яній підлозі. Дивна, схожа на зміїну, голова, широкий, як в жаби рот… Він спокійно і уважно поглянув на лежачих. А потім поліз за пазуху і кігтистою лапою дістав пляшку з зеленого скла. Розглянувся по кімнаті, і зауваживши на столі склянку, відміряв на око трохи червоної рідини, а потім опустився на коліна біля вмираючого шляхтича. Той, побачивши чудовисько, інстинктивно відсахнувся, а рука стиснула рукоятку шаблі, але йому бракувало сили, щоб чинити опір. Прибулець силою відкрив йому рот і влив у горло загадкову субстанцію. Незабаром Скужевський теж дочекався своєї черги.

Напій обпалив наче кислота, палав у шлунку живим вогнем. Істота зупинилася на мить біля дверей і жестом вказала на хрест, що висів над ними. Потім піднесла палець до вуст, наказуючи мовчати і пішла.

*****

Ввечері, на третій день після візиту Рахмана, доктор прокинувся, відчуваючи, що біль та кволість минули. Встав похитуючись на ноги. Лісовський лежав неподалік – мертвий. Плями розкладу вкрили його щоки. Скужевський зупинився перед дзеркалом, що висіло в сінях і довго дивився на своє відображення. Через сині набряки на обличчі, він був схожий на мерця. Але знав, відчував кожною клітинкою тіла, що житиме. Повернувся в кімнату і схилився над господарем.

Слава Богу, старий шляхтич теж дихав. Плями ввели його в оману...

-- Самуелю, -- потряс його за плече. – Як Ви почуваєтеся? – прохрипів.