Анджей Пилипюк - Вечірні дзвони

-- Цікаво…

-- Ми дали їм робочу назву віруси .

-- І як з ними боротися?

-- Їх вбиває те саме, що й решту цього звіринцю. Карболка, спирт, сірчане мило, температура, деякі ліки. Але мені не виявити їх обладнанням, що в моєму розпорядженні.

-- Що ж нам робити?

-- Досі жодне лікування не дало результатів. Хінін дещо полегшує перебіг хвороби, та летальний кінець неминучий.

-- Що це, в біса, таке? Чума?

-- Ні, в чорної смерті доволі характерні симптоми. В одній з книжок згадується щось схоже… Та зараза з’являлася тільки декілька раз, в Англії, Нідерландах, Прусії і Україні.

-- Як вона називалася?

-- Англійська пітниця.

Лісовський задумався, а потім похитав головою.

-- Ніколи про таке не чув. Які в неї симптоми?

-- Приблизно як в нас. Схожа на якийсь неймовірно небезпечний вид грипу. Раптова втрата сил, висока температура, сильне потовиділення, запах зіпсованої крові… І через кілька годин – смерть. З’являлася раптово, без видимих причин, вбивала всіх, хто захворів.

Лісовський налив в стакани горілки.

-- Ви щось приховуєте.

-- Так. Її описали завдяки тому, що кілька свідків мали імунітет і не заразилися.

-- Кілька?

-- Кожного разу вона вбивала майже всіх. Ціле село, ціле містечко. Виживала одна людина з двохсот, інколи трьохсот… Часом свідчення писали ті, хто прибув поховати тіла. Якщо вірити розповідям, хвороба вбивала людей, свиней, коней, а от свійська птиця і худоба виживали. Інфекція вразила різнорідний біологічний матеріал, що вже само по собі досить незвично.

-- Один з трьохсот, -- повторив господар.

-- Був один випадок, в кінці п’ятнадцятого століття, коли чоловік вижив після хвороби. Єпископ Крулєвца. Через багато років він розповів про це польському лікарю Бенедиктові Сольфі…

-- Природний імунітет чи…?

-- Не знаю. Коли єпископ зауважив в себе перші симптоми, він ліг, зробив в постелі дірку, щоб спливали нечистоти, накрився кількома ковдрами і килимом, а під рукою поставив кільканадцять пляшок червоного вина. Він пролежав в лихоманці викликаній жаром та алкоголем, вижив, але до кінця життя залишився немічним…

-- Але в нашому випадку…

-- Я застосував цей метод сьогодні в обід. Обоє хворих померли.

-- Але ми не заразилися. Цікаво, чому? Ви приїхали недавно, але я?

-- Побачимо, -- пробурмотів Скужевський.

Це прозвучало несподівано зловісно, тому він хмикнув і змінив тему.

-- Я бачив в селі старий хрест.

-- Еге ж, є такий.

-- В нас, на Мазовії, їх ставили після епідемії холери. Саме такі, з подвійною поперечиною.

-- В нас теж існує такий звичай. Хрест дуже старий, стоїть тут століттями… але це дуб, він дуже добре зберігається.

-- Отже це знак якоїсь давньої зарази?

-- Гм. Було тут щось таке. Вранці пошукаємо в літописах мого роду, -- пообіцяв. – У мене в коморі повна скриня розмаїтих папірців.

Доктор пішов у спальню. Магда ще метушилася біля його ліжка, розігріваючи постіль мідною грілкою. Він вдячно посміхнувся служниці, але здається вона неправильно зрозуміла його наміри, бо зашарілася і потупила голову.

Через кілька хвилин він вже спав важким, кам’яним сном.

*****

Магда, брязкаючи зв’язкою ключів, відкрила невеличку комору справа від сіней. Лікар очікував пилюку і павутиння, але як виявилося, в ній панував майже ідеальний порядок. Сідла, одяг, кілька довгих лав спертих на стіну… Скриню зауважив не відразу. Вона стояла на рівній, кам’яній підлозі. Скужевський стягнув з неї старий килим. Дубові стінки і віко окуті густою павутиною заліза. В сиву давнину хтось з люттю рубав її, здається шаблею, вкривши дерево глибокими щербинами. Доктор спробував зрушити скриню з місця, але вона виявилася занадто важкою. Замків не було. Долаючи опір заржавілих завіс, відчинив. Всередині лежали книжки, загорнуті в вощений папір. Перші його не зацікавили, якісь французькі романи з часів наполеонівських війн. Надійшов господар.

-- Літописи глибше, -- сказав. – Такі великі.

Якісь коробки з паперами, старий як світ екземпляр Біблії і нарешті велика, важка книга. Вони витягнули її і перенесли на стіл. Магда заметушилася, принесла ще свічок, розставила їх в сінях. Лісовський розпакував том. Він був оправлений в почорнілу від старості шкіру, на кутах і по краях окований бронзою.

-- Дідусь розповідав, що вона з зубра, -- шляхтич погладив верх книги. – Хтозна, може це й правда…

Замок, що зачиняв обкладинки, вже давно був зіпсований. Він розстібнув три пряжки і відкрив першу сторінку літопису.