Леся Бернакевич - Заходить до хати вампір волохатий

Тепер Мар’яна, шукаючи підтримки, поглянула на голову сільради, який дуже не любив маминих синочків. Але той, ковзаючи очима по лицях гостей чоловічої статі, намагався збагнути, котрий із них підкопується до його дружини, яку оберігав, наче військову таємницю. Оскільки Мар’яну, як і усіх вихованців сиротинця, не навчили, що не можна висловлювати всього, що думаєш, то вона простодушно сказала до матінки Коркуцьонка:

— А Тольцьо що — дитина? Я, наприклад, сама усе споживаю, відколи себе пам’ятаю…

— Так це ж у інтернаті, — прошепотіла Ганна Антонівна, — а у нас прийнято піклуватися про чоловіків: вони ж — наші годувальники!

Не виконати наказ директриси Мар’яна побоялася. За інтернатівською звичкою звикнувши коритися старшим і не знаючи слова «ні», думала, що директриса за непослух може відважити їй ляпаса або ж принизити привселюдно різким окриком. Але їй так кортіло схопити виделку і тріснути нею Коркуцьонкові межи очі!

Аби заспокоїтись, Мар’яна уявила, що свіжоспечений чоловік — важкохворий, взагалі паралітик, якого годувати з ложечки велить обов’язок сестри милосердя. І намагалась не помічати, як Коркуцьонок, спитавши благословення в матері на салат із довгих стрічок капусти, тягне його через вуха гостей і возить носом по тарілці. Інші також на Тольця не звертали уваги: наприклад, полковник в цей час нагорнув у свою миску великих картоплин (бо визнавав овочі лише крупного калібру), і зібрався завдати їм нищівного удару.

Коркуцьонок, поглянувши недовірливо на холодну закуску з гороху під майонезом, яку йому, на прохання матері, насипала Мар’яна, запитав у Коркуцьончихи:

— Ма! А мозна мені це?

— Авжеж, їж, синочку! — благословила Тольчика мама, не відводячи очей від підтоптаного вчителя ручної праці Сольпуги. А той намагався пригладити на своїй голові волоссячко, якого в нього не було і в помині.

Після олів’є Коркуцьонок, обхопивши рукою полумисок з холодцем, якому було зроду днів так із вісім, про що свідчив його запах господарського мила, знову зарепетував до Коркуцьончихи:

— Мамо, а то — мозна?

До цього студеня вчитель мови й літератури залицявся з першої хвилини застілля і, киваючи на нього бровою, давав мамі зрозуміти, що він спробував би кусень цієї субстанції. Але мама була зайнята особою Сольпуги і не відразу почула глас свого вопіющого нащадка.

— Навіщо розпитуєш, коли я тобі ще вдома наказувала гав не ловити: тут усе смачне! — промовила Ганна Антонівна, ледве стримуючи роздратування. — Візьми собі водички.

— А я со — вазонок? — огризнувся Коркуцьонок і зажадав оволодіти сальцесоном. Але його затулило коритце із капустою і тарелі з картоплею позатискали з усіх боків. Кокуцьонок ніяк не міг визволити ю фаршировану смакоту, міркуючи, як справитись із гуртом тарілок, і куди їх усіх посунути?

Аби не псувати собі апетиту і зайвий раз не згадувати про відсутнього Василя, який, мабуть, не допустив би до того, аби йому наповнювали тарілку інші, Мар’яна наполовину відвернулася від Коркуцьонка і вдавала, що слухає пісень у виконанні Файдульської і Трицицької. Їхні солоспіви були одні від одних жахливіші: в одній баладі дівчина просила маму дати їй пістолета, щоб застрелитись, бо милий з неї насміявся; в другій (справжньому шедеврі для канібалів) молода неодружена особа жіночої статі вмовляла коханого, аби приніс їй серце своєї матері; у третій молода селянка «вскочила в воду на дно глибоке, знайшла притулочок собі». Далі полковник заспівав «Лебедину вірність» («Ти прасті мєня, любімая!»), а перед приспівом загрюкав ребрами долонь по столі, намагаючись передати весь драматизм ситуації.

Припинивши дослухатися до сих скарбів творчості, які всі, як один, були на суїцидально-убивчу тематику, Мар’яна намагалася потішити себе думкою, що заміжжя принесе їй матеріальне благополуччя. Коркуцьонки були одними з небагатьох (після голови сільради, бухгалтера, головного лісника, крамаря і ще там когось), у кого був кольоровий телевізор! Тобто, зображення на ньому було все-таки чорно-білим, але перед екраном висіла «кольорова» плівка: зверху — зелена, знизу — червона! Тож переглядаючи якусь передачу, директорка бачила брунатні хмари і пурпурові ліси, поля й озера.

Великожиляківці тепер тільки те й робили, що згадували дальших мертвих родичів Коркуцьончихи, які не дожили до весілля її сина. Але це вже була дуже віддалена рідня, приший кобилі хвіст, тож на її долю припадало дуже мало сліз.